Книга кладовища - Страница 16

А потім з'явилося світло, і все змінилося.

Небо було червоним, але не теплим багрянцем заходу сонця. То було агресивне червоне сяйво кольору запаленої рани. Саме сонце було маленьким і здавалося відгорілим та далеким. Четвірка спускалася крізь холодне повітря до якоїсь стіни. Надгробки і статуї, що стриміли з неї, створювали враження кладовища, перевернутого догори дриґом, і Герцог Вестмінстерський, Єпископ Бата й Уельсу та Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, наче три зморшкуваті шимпанзе, стрибали надгробками й статуями, на ходу перекидаючи Овенса один одному, жодного разу не проґавивши, завжди підхоплюючи його, навіть не дивлячись.

Ніх намагався розгледіти могилу, крізь яку вони потрапили в цей дивний світ, але бачив лише суцільну стіну надгробків. Цікаво, чи всі вони були дверима для тих, хто ніс хлопчика…

— А куди ми біжимо? — запитав він, але його слова відніс вітер.

Вони мчали швидше і швидше. Ніх побачив, як попереду перевернулася статуя, і в кармазинове небо вилетіли ще два створіння, такі самі, як ті, що несли Овенса. Одне було вдягнене у поношену шовкову сорочку, яка, схоже, колись була білою, а друге — у поплямований сірий костюм, явно завеликий, з рукавами, порваними на лахміття. Ці двоє помітили хлопця та його нових друзів і рвонули до них, легко подолавши шість метрів.

Вереснувши, Герцог Вестмінстерський удав із себе наляканого, і разом зі своєю ношею створіння пострибали стіною могил униз, а двоє новачків кинулися навздогін. Вигоріле сонце витріщалося на них, наче мертве око, і не було схоже, щоб хтось із них стомився чи захекався, і врешті-решт їх наздогнали біля велетенської статуї, усе обличчя якої перетворилося на один здоровий наріст. Овенса представили Тридцять третьому Президенту Сполучених Штатів і Китайському Імператору.

— Це пан Ніх, — мовив Єпископ Бата й Уельсу. — Він стане одним із нас.

— І він шукає доброї їжі, — додав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

— О, з нами вишукані страви тобі забезпечені, юначе, — відповів Китайський Імператор.

— Ще б пак, — підхопив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Стану одним з вас? Тобто перетворюся на такого, як ви? — уточнив Ніх.

— Розумний, як біс, кмітливий, як лис, нічого від тебе не приховаєш, — відгукнувся Єпископ Бата й Уельсу. — Саме так. Одним з нас. Таким само сильним, швидким і непереможним.

— Матимеш міцні зуби, що розкришать будь-які кістки, довгий і гострий язик, що дістане кістковий мозок з найглибшої кісточки, здере плоть зі щокатого обличчя, — додав Китайський Імператор.

— Здатним ковзати з тіні в тінь, небаченим, непідозрюваним. Вільним, як вітер, швидким, як думка, холодним, як крига, міцним, як криця, небезпечним, як ми. Як ми, — долучився Герцог Вестмінстерський.

Ніх глянув на них і мовив:

— А що, як я не хочу ставати таким?

— Не хочеш? Звісно, що хочеш! Що може бути кращим? Навряд чи в усьому всесвіті знайдеться бодай хтось, хто не хоче бути таким, як ми.

— Ми живемо в найкращому місті…

— У Гульхаймі, — встряг Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— Їмо найкращу їжу, живемо найкращим життям…

— Тільки уяви, — перебив Єпископ Бата й Уельсу, — як смачно пити чорний іхор, що збирається у свинцевих трунах! Як це — почуватися важливішим за королів і королев, і президентів, і прем'єрів, і героїв, знати це напевне, бути важливішим за них так само, як люди важливіші за брюссельську капусту.

— То хто ж ви? — запитав Ніх.

— Гулі, — відповів Єпископ Бата й Уельсу, — хтось тут неуважний, еге ж? Ми — гулі.

— Дивіться!

Під ними біг, стрибав і скакав цілий натовп маленьких створінь, які прямували до дороги, й не встиг Ніх і слова вимовити, як пара кощавих рук підхопила його, і він полетів, смиканий і штовханий, разом зі створіннями, що просувалися назустріч своїм побратимам.

Стіна з могил закінчувалася, і тепер попереду була дорога, і нічого, крім неї, уторований шлях крізь пустельну рівнину, повну каміння й кісток, шлях, що вів до міста на височезній червоній скелі далеко попереду.

Ніх подивився на це місто і вжахнувся, його охопили почуття змішаної відрази і страху, огиди й ненависті, забарвлені шоком.

Гулі нічого не будують. Вони паразитують, копирсаються у смітті й пожирають падло. Місто, яке вони звуть Гульхаймом, вони не побудували, а знайшли колись дуже давно. Ніхто не знає, які створіння (відомі людям чи ні) звели ці будівлі, хто поцяткував скелю тунелями й вежами, але було очевидно, що ніхто, крім гулів, не захотів би не те, що жити, а навіть наближатися до них.

Навіть з дороги на Гульхайм, навіть за багато миль до нього, Ніх бачив, що все там було викривлене, стіни вигиналися під шаленими кутами, це місто втілювало всі його нічні жахіття, зібрані в одному місці, схожому на велетенську пащеку з вищиреними іклами. Це було місто, зведене лише для того, щоби бути покинутим, з усіма страхами, божевіллям і огидою будівельників, вирізьбленими у камені. Гулі його знайшли, зачарувалися й назвали домом.

Гулі швидкі. Вони мчали юрбою і долали пустельну дорогу швидше за стерв'ятників, і несли за собою Овенса, тримали його високо над натовпом і перекидали з одних міцних гулячих рук в інші. Хлопця нудило, йому було страшно і тривожно, а ще він почувався дурнем.

А в сумному червоному небі над ними хтось кружляв на великих чорних крилах.

— Пильнуйте, — сказав Герцог Вестмінстерський, — і приберіть хлопця. Не хочу, щоб його поцупили нічні кощавці. Чортові злодії.