Книга кладовища - Страница 18

Десь опівдні, коли мертве сонце стояло просто над головою, гулі зупинилися і збилися в юрбу. Попереду, високо в розпеченому повітрі, кружляли нічні кощавці, десятки кощавців, що осідлали висхідні потоки.

Думки гулів розділилися: одні вважали, що їхні товариші самі кудись повіялися, а інші — що хтось (можливо, нічні кощавці) був причиною їхнього зникнення. До спільної думки вони так і не дійшли, окрім як до висновку жбурляти в кощавців камінням, якщо ті спустяться нижче, і понабивали кишені своїх убрань і балахонів галькою, назбираною на узбіччі.

Ліворуч від товариства хтось знову завив, і гулі перезирнулися. Цей хтось вив голосніше, ніж уночі, значно ближче, і то було тужливе вовче виття.

— Ти це чув? — спитав Лорд мер Лондона.

— Ні, — відповів Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— І я нічого не чув, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Виття почулося знову.

— Нам треба швидше дістатися додому, — мовив Герцог Вестмінстерський, піднімаючи ваговиту каменюку.

Гульхайм, місто з нічних жахіть, височіло попереду на оголених скелях, і юрба пострибала дорогою в його бік.

— Нічні кощавці спускаються! — заволав Єпископ Бата й Уельсу. — Закидайте паразитів камінням!

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів перекинув Ніха через плече, тож хлопець тільки й бачив, що піщану куряву дороги, яка летіла йому в обличчя. Але він почув клекіт, схожий на орлиний, і знову закричав «Рятуйте!» мовою нічних кощавців. Цього разу ніхто не затуляв йому рота, але хлопчик не був упевнений, чи почув його хтось крізь крики кощавців і лайку гулів, які жбурляли каміння в повітря.

Знову долинуло виття, але цього разу з правого узбіччя.

— Цим чортовим паршивцям кінця-краю немає, — похмуро зауважив Герцог Вестмінстерський.

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів передав хлопця відомому письменнику Віктору Гюґо, який запхав Овенса в мішок і закинув на плече. Ніх страшенно зрадів, що мішок пахне лише запилюженими дошками.

Хтось із гулів закричав:

— Вони відступають! Дивіться, як вшиваються!

— Не хвилюйся, хлопче, — почувся біля мішка голос, такий як у Єпископа Бата й Уельсу. — Коли ми доправимо тебе в Гульхайм, нам уже ніхто не заважатиме, бо Гульхайм неприступний.

Ніх не знав, чи когось із гулів поранили або вбили в сутичці з нічними кощавцями. Але з того, як лаявся Єпископ Бата й Уельсу, виснував, що кілька їхніх товаришів накивали п'ятами.

— Швидше! — вигукнув хтось, можливо, Герцог Вестмінстерський, і гулі дали чосу.

У мішку Овенсу було незручно й боляче — його вдаряло коли об спину відомого письменника Віктора Гюґо, а коли і об землю. А ще більше незручності додавали залишки від зотлілої труни: кілька уламків дощок, не кажучи вже про гострі гвинти і цвяхи. Один з них опинився прямо під хлопцевою рукою, вгвинчуючись йому в долоню.

І хоча малого підкидало і штовхало, трясло й смикало з кожним кроком його поневолювача, Ніх примудрився схопити той гвинт. Хлопець намацав гострий кінчик, і надія знову зажевріла. Овенс пробив у мішку дірку, а потім ще одну, трохи нижче.

Ззаду знову почулося виття, і Ніх подумав, що коли хтось спромігся налякати гулів, то цей хтось має бути таким страшним, що й уявити годі. На якусь мить хлопець припинив дірявити мішок, бо що як він вивалиться просто в пащеку невідомому лихому чудовиську? Але тоді він принаймні помре собою, не позбавлений спогадів, знаючи, хто його батьки, хто такий Сайлас і навіть хто така панна Лупеску.

То був хороший варіант.

Ніх знову заходився колупати і розтягувати гвинтом тканину, аж поки не зробив ще одну дірку.

— Ну, хлопче! — вигукнув Єпископ Бата й Уельсу. — Лишилося піднятися сходами, і ми вдома, захищені стінами Гульхайма!

— Слава, ваша милосте! — підхопив хтось, мабуть, Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Рухи гуля, який ніс хлопця, змінилися. Тепер мішок смикався не вперед, а вгору.

Ніх спробував розширити дірку руками, аби хоча б одним оком побачити, що там, зовні. І побачив. Згори — похмуре червоне небо, а знизу… Знизу — все та ж пустеля, але вона була за десятки метрів під ним. Позаду простягалися сходи, але сходи для велетнів, праворуч — руда скеля. Ліворуч — урвище. Падати треба вниз, на сходи, і сподіватися, що у відчайдушному прагненні опинитися вдома, в безпеці, гулі не помітять його втечі. Ніх бачив, як кружляють у червоному небі нічні кощавці. Його потішило, що позаду не було видно жодних гулів, відомий письменник Віктор Гюґо ліз останнім, і ніхто не міг вказати йому на діру в мішку, яка все більшала. Або на хлопця, якби той вивалився. Проте було видно декого іншого…

Овенса кинуло вбік, він відлетів од дірки, але встиг помітити на сходах когось величезного й сірого, і цей хтось їх наздоганяв. Ніх чув сердите гарчання.

Коли пану Овенсу були неприємні якісь дві речі водночас, він казав: «Я між молотом і ковадлом». Ніх ніколи не міг зрозуміти, що це означає, бо на кладовищі ні молотів, ні ковадл не було. Але тепер він подумав: «Я між гулями і чудовиськом».

І саме цієї миті гострі зуби вчепилися в мішок, потягли й розірвали тканину вздовж дірок, які надлубав Ніх, і хлопчик випав на кам'яні сходи, а над ним нависла велетенська сіра тварюка, схожа на собаку, але значно більша, з палаючими очима і білими іклами. Вона гарчала і крапала слиною, важко хекала і витріщалася на Овенса.

Попереду гулі зупинилися.

— Щоб я луснув! — крикнув Герцог Вестмінстерський. — Пекельний пес злапав дурного хлопця!