Книга кладовища - Страница 21

— Тоді за огорожею поховано поганих людей?

Сайлас вигнув досконалу брову:

— Поганих? Зовсім ні. Дай подумати, я вже давненько там не бував… Але я не пригадую нікого геть лихого. Не забувай, що за минулих часів вішали за поцуплений шилінг. І завжди були люди, чиє життя в якийсь момент ставало таким нестерпним, що єдиний порятунок вони вбачали у тому, щоб пришвидшити свій перехід в іншу площину існування.

— Ти маєш на увазі, вони накладали на себе руки? — перепитав Ніх. Восьмирічний, з широко розплющеними очима й допитливий, він не був дурником.

— Авжеж.

— І як, допомагало? Вони ставали щасливішими, коли помирали?

— Деякі. Більшість — не стали. Це той самий випадок, коли люди думають, що в іншому місці їм житиметься краще, а потім дізнаються, що насправді річ не в місці. Куди б ти не подався, ти забираєш із собою себе. Якщо ти розумієш, про що я.

— Здається, розумію.

Сайлас простягнув руку і скуйовдив малому волосся.

— А відьма? — запитав Ніх.

— Ну звісно, — відказав опікун. — Там ховають самогубців, злочинців і відьом. Тих, хто помирає без покаяння.

Він підвівся — опівнічна тінь у сутінках.

— Самі розмови, — продовжив він, — а я ще не поснідав. І ти запізнюєшся на уроки.

У цвинтарних сутінках щось тихо зіщулилося, залопотіла оксамитова темрява, і Сайлас зник.

Коли Ніх дістався мавзолею пана Пенніворса, місяць уже сходив, і Томас Пенніворс («Тут він спочиває перед величним воскресінням») чекав на хлопчика не в найкращому настрої.

— Ви спізнилися, — прокоментував він.

— Вибачте, пане Пенніворс.

Пенніворс пхекнув. Минулого тижня він викладав Овенсу стихії та гумори, а Ніх все ніяк не міг запам'ятати, що з них що. Хлопчик чекав на перевірку знань, та натомість пан Пенніворс сказав:

— Я думаю, варто приділити кілька днів практичним заняттям. Час спливає, врешті-решт.

— Справді? — здивувався Ніх.

— Боюся, що так, паничу Овенс. Ну, як справи зі зниканням?

Ніх сподівався уникнути цього запитання.

— Усе добре, — відповів він. — Ну, тобто, ви ж розумієте.

— Ні, паничу Овенс, не розумію. Чому б вам не продемонструвати?

У хлопця впало серце. Він глибоко вдихнув, міцно заплющив очі й з усіх сил спробував зникнути.

Пан Пенніворс лишився незадоволеним.

— Пхе. Не годиться. Навіть близько не схоже. Ковзайте і зникайте, юначе, як це роблять мертві. Ковзайте крізь тіні. Зникніть з поля зору й чуттів. Спробуйте ще раз.

Ніх спробував, ще старанніше.

— Ви так само невидимі, як ваш ніс, — прокоментував пан Пенніворс. — А ніс ваш напрочуд помітний. Як і решта обличчя, юначе. Як і ви сам. Заради всього святого, спорожніть думки. Ви — пустельна вулиця. Ви — прочинені двері. Ви — ніщо. Очі вас не бачать. Вас не помічають. Ви ніщо і ніхто.

Ніх спробував ще раз. Він заплющив очі та уявив, як розчиняється в поплямованій кладці мавзолейної стіни, перетворюється на нічну тінь, не більше. І раптом чхнув.

— Жахливо, — прокоментував пан Пенніворс. — Просто жахливо. Я матиму розмову з вашим опікуном.

І продовжив:

— Отже, гумори. Прошу назвати.

— Кхм. Сангвінічний. Холеричний. Флегматичний. І ще один… Здається, меланхолічний.

І так далі, поки не настав час йти на урок граматики і складання слів до панни Летиції Борроуз, парафіяльної прялі («За своїх днів вона нікому не заподіяла шкоди. А ти, читачу, чи можеш таке про себе сказати?»). Овенсу подобалися і панна Борроуз, і затишок її невеличкого склепу, і те, що теми розмов із нею було дуже легко переводити на інші.

— Кажуть, що на неосвяченій землі поховано відьму, — сказав Ніх.

— Так, любий. Але тобі не треба туди ходити.

— А чому?

Панна Борроуз простодушно всміхнулася (як усміхаються всі небіжчики):

— Там поховано людей не нашого кола.

— Але там же все одно кладовище, так? Тобто я можу туди піти, якщо забажаю?

— Я б не радила, — відповіла панна Борроуз.

Ніх був слухняний, але допитливий хлопчик, тому після завершення уроків він пішов повз пам'ятник Гаррісону Вествуду і його родині — янгола з поламаною рукою, але на Гончарне поле не спустився. Замість цього він рушив пагорбом угору, до місця, де років із тридцять тому хтось влаштував пікнік і лишив по собі слід, який нині розрісся у велику яблуню.

Певні уроки Ніх засвоїв добре. Кілька років тому він від пуза наївся нестиглих яблук, кислих, з білими ще зернятами, а потім про це шкодував, мучився животом і вислухував повчання пані Овенс про те, чого їсти не слід. Тепер він завжди терпляче вичікував, поки яблука достигнуть, і ніколи не їв більше двох-трьох за раз. Останні яблука він доїв ще тиждень тому, але посидіти на яблуні й поміркувати хлопець любив.

Він видерся стовбуром до улюбленого місця — розгалуження двох гілок — і поглянув на залите місячним сяйвом Гончарне поле, хащі ожини, бур'яну й некошеної трави. Йому було дуже цікаво, яка та відьма: стара, із залізними зубами і хатинкою на курячих лапах, чи худюща, з гострим носом і мітлою.

У животі у хлопця забуркотіло, і Ніх зрозумів, що зголоднів. Як він жалкував, що з'їв усі яблука! Якби ж лишив бодай одненьке…

Він глянув угору і, здалося, щось побачив. Він кліпнув і подивився ще раз, щоб упевнитися, що бачить яблуко, червоне і стигле.

Овенс пишався своїм умінням лазити по деревах. Він видирався нагору, з гілки на гілку, уявляючи себе Сайласом, який легко піднімається суцільною цегляною стіною. До червоного яблука, майже чорного в місячному сяйві, було ледь не рукою подати. Ніх повільно просувався вздовж гілки, аж поки не опинився під самісіньким яблуком. А тоді простягнув руку й торкнувся пучками досконалого фрукта.