Книга кладовища - Страница 23

К оглавлению

— Краще, — відповів Ніх. — Дякую.

Хлопець повільно підвівся і пошкутильгав з копиці. Оперся на залізне пруття і запитав:

— То ти завжди була відьмою? Тобто ще до того, як прокляла їх?

Вона хмикнула:

— Ото наче потрібні були чари, щоб Соломон Порріт навертав кола біля моєї хатинки.

І це, на думку Овенса, аж ніяк не було відповіддю на поставлене запитання. Тоді він спитав:

— А як тебе звати?

— У мене ж немає надгробка, — відповіла вона, і кутики її вуст опустилися. — Можу зватися як завгодно. Хіба ні?

— Але ж ім'я в тебе напевно є.

— Ліза Гемпсток, ваша милосте, — уїдливо відказала вона, а потім додала: — Я ж не забагато прошу, правда? Хоч щось, щоб позначити моє поховання. Воно там, бачиш? Тільки кропива росте на місці мого останнього спочинку.

І на мить вона стала такою сумною, що хлопчику закортіло обійняти її. А потім, коли він протиснувся крізь пруття огорожі, його осяяло. Він знайде Лізі Гемпсток надгробок з ім'ям. Він зробить так, щоб вона усміхалася.

Як Ніх почав підійматися на пагорб, то обернувся, щоб помахати їй рукою, але дівчина вже зникла.

На кладовищі було вдосталь уламків інших надгробків і пам'ятників, але Ніх розумів, що це буде найменш підходящим дарунком сіроокій відьмі з Гончарного поля. Потрібно було щось інше. Овенс вирішив нікому не казати про свої наміри, не в останню чергу — через небезпідставні підозри, що йому заборонять їх здійснювати.

Кілька наступних днів плани розпирали йому голову, кожен наступний ще вигадливіший і недоладніший за попередній. Пан Пенніворс бився у відчаї.

— Як я бачу, — проголосив він, чухаючи свою запилюжену бороду, — якщо ви й просуваєтеся в якомусь напрямку, то в оберненому. Ви не зникаєте. Ви очевидні, юначе. Вас важко не помітити. Навіть якщо ви десь з'явитеся в товаристві пурпурового лева, зеленого слона і червоного єдинорога, на якому їхатиме верхи король Великої Британії в королівських шатах, я впевнений, що на вас і лише на вас люди витріщатимуться, не зважаючи на інші дрібні недоречності.

Ніх лише мовчки дивився на нього. Він розмірковував, чи є у живих якісь спеціальні крамниці, де продають самі лише надгробки, і якщо є, то як таку знайти, а зникання ввижалося йому найменшим клопотом.

Хлопчик скористався готовністю панни Борроуз трохи відійти від тем граматики та складання слів і розпитав її про гроші: як ними користуватися, як за них отримувати бажане. Овенс мав кілька монеток, знайдених за роки життя на кладовищі (він з'ясував, що найкраще шукати гроші там, де на травичці обіймалися, тулилися, цілувалися і валялися закохані парочки, бо після них на землі лишалися металеві монетки), і сподівався, що нарешті матиме нагоду ними скористатися.

— Скільки коштує надгробок? — спитав Ніх панну Борроуз.

— За моїх часів, — відповіла та, — він коштував п'ятнадцять гіней. Скільки сьогодні — не знаю. Думаю, більше. Значно, значно більше.

Ніх мав два фунти й п'ятдесят три пенси. І був упевнений, що цього не вистачить.

До чоловіка кольору індиго хлопець спускався чотири роки тому — майже півжиття — але дороги не забув. Ніх вибрався на вершечок пагорба, вище за все місто, вище за крону яблуні, вище за шпиль маленької каплиці, нагору, там, де, як попсутий зуб, стирчав мавзолей Фробішера. Він прослизнув усередину, за труну, і пішов униз, униз, і ще далі, йшов вузенькими сходами, вирізьбленими в камені, вглиб пагорба, аж поки не дістався кам'яної кімнати. Там було темно, як у шахті, але Ніх бачив усе, як бачать мертві, і поховання видало йому свої таємниці.

Винищувач обвивався довкола курганної стіни. Хлопчик відчував його. Як Ніх і пам'ятав, той був невидимкою, суцільними прозорими щупальцями ненависті й жадоби. Але Овенс його не боявся.

— БІЙСЯ НАС, — шепотів Винищувач. — МИ ОХОРОНЯЄМО РЕЧІ ЦІННІ Й ВІЧНІ.

— Я вас не боюся, — відповів Ніх. — Забули? І мені треба дещо забрати.

— НІЩО НЕ ПОЛИШАЄ КІМНАТИ, — була відповідь істоти з темряви. — НІЖ, БРОШКА, КУБОК. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЮТЬ ЇХ У ТЕМРЯВІ. МИ ЧЕКАЄМО.

— Я, звісно, перепрошую, але це ваша могила? — спитав Ніх.

— ХАЗЯЇН ЛИШИВ НАС ОХОРОНЯТИ ПОЛЕ, ПОХОВАВ НАШІ ЧЕРЕПИ ПІД ЦИМ КАМЕНЕМ, ВІН ЛИШИВ НАС ТУТ, І МИ ЗНАЄМО, ЩО ПОВИННІ РОБИТИ. МИ СТЕРЕЖЕМО СКАРБИ, ДОПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ.

— Здається, він про вас забув, — зауважив хлопчик. — І я впевнений, що він сам уже давно помер.

— МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ОХОРОНЯЄМО.

Ніх задумався, скільки ж минуло років, відколи глибока могила всередині пагорба ще була полем, і зрозумів, що це було дуже, дуже давно. Він відчував, як Винищувач оплітає його хвилями страху, наче якась хижа рослина — ліанами. Овенсу стало морозно, рухи вповільнилися, наче його просто в серце вкусила якась арктична гадюка й погнала свою крижану отруту крізь усе його тіло.

Він ступив крок уперед, опинився біля кам'яного виступу, простягнув руку й торкнувся пальцями холодної брошки.

— С-С-С! — засичав Винищувач. — МИ СТЕРЕЖЕМО ЦЕ ДЛЯ ХАЗЯЇНА.

— Він не буде проти, — мовив Ніх. Хлопець відступив крок назад і рушив до кам'яних сходів, оминаючи висохлі рештки людей і тварин на підлозі.

Немов примарний дим, Винищувач сердито звивався маленькою кімнатою. Та потім угамувався.

— ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — промовив він своїм сплутаним потрійним голосом. — ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

Ніх якнайшвидше піднявся сходами в пагорбі. Якоїсь миті йому здалося, що його хтось переслідує, але коли він вибрався нагору в мавзолей Фробішера і вдихнув холодне передсвітанкове повітря, позаду нікого не було.