Книга кладовища - Страница 28

А сам пішов коморою, зазираючи за речі й незграбно нахиляючись, щоб подивитися під столом. Він пройшов повз Овенса і відчинив шафу.

— А тепер я тебе бачу! — заволав він. — Виходь!

Ліза гигикнула.

— Що це було? — спитав Том Гастінґс і заметушився.

— Я нічого не чув, — відказав Ебенезер Болґер.

Ліза знову гигикнула. А тоді витягнула губи і дмухнула, і цей свист помалу перетворився на звук далекого вітру. Лампи в коморі замиготіли й задзижчали, а потім згасли.

— Кляті запобіжники, — буркнув Ебенезер Болґер. — Ходімо, це марна трата часу.

Ключ клацнув у замку, і Ніх із Лізою лишилися в кімнаті самі.

— Він утік, — сказав Ебенезер Болґер. Тепер Ніх чув його голос навіть крізь двері.

— У тій коморі йому не було де сховатися. Ми б його знайшли.

— Чоловікові на ім'я Джек це не сподобається.

— А хто йому про це повідомить?

Запала тиша.

— Так. Том Гастінґс. Куди поділася брошка?

— Що? Ця? Ось вона. Я її просто сховав, щоб не загубилася.

— Щоб не загубилася? Собі в кишеню? Як на мене, цікавеньке місце для схову. Більше схоже на те, що ти збирався з нею змитися, змитися з моєю брошкою.

— Твоєю брошкою, Ебенезере? Твоєю? Нашою, ти хотів сказати?

— Нашою, ще б пак. Щось я не пригадую, щоб ти був тут, коли я забрав її у хлопця.

— Хлопця, якого ти не зміг втримати для чоловіка на ім'я Джек, ти хочеш сказати? Ти уявляєш, що він зробить, якщо дізнається, що хлопець був у тебе і ти його проґавив?

— Може, то інший хлопець. Хлопців навколо цілі натовпи, які шанси, що це був саме той, що потрібен? Напевне, змився через задні двері, щойно я повернувся до нього спиною.

І тоді улесливо додав:

— А чоловіком на ім'я Джек ти не переймайся, Томе Гастінґс. Я впевнений, що то був не той хлопець. То я вже старий став, вигадую всяке. І ми вже майже всю слив'янку випили, що ти скажеш про келишок доброго скотчу? У мене в коморі є пляшечка, зачекай тут.

Двері до комори прочинилися, і увійшов Ебенезер з ліхтариком, ціпком і пикою, ще кислішою, ніж до того.

— Якщо ти ще тут, — невдоволено пробурмотів лихвар, — навіть не думай тікати. Щоб ти знав, я повідомив про тебе поліцію.

Ебенезер пошарудів у шухлядці, дістав півпляшки віскі й маленький чорний слоїчок. Націдив кілька крапель зі слоїчка у пляшку, потім поклав його в кишеню і пробурмотів:

— Моя брошка, і тільки моя, — а потім гукнув: — Томе, я вже йду!

Він знову обвів комору поглядом, дивлячись крізь Овенса, і пішов, тримаючи пляшку перед собою. Двері знову замкнув.

— Ось і я, — почувся з-за дверей його голос. — Давай-но склянку, Томе. Гарно хлюпну тобі скотчу, міцного, як чорт. Кажи, як досить.

Тиша.

— Дешева бовтанка. А ти не п'єш?

— Слив'янка мені кишки скрутила. Хай трошки шлунок вгамується… — і потім: — Томе! Де моя брошка?

— Знову «твоя»? Що, що ти… Ти підмішав мені щось, малий поганцю!

— А як підмішав, то й що? У тебе на лобі було написано, що ти збирався зробити, Том Гастінґс. Злодій.

Відтак почулися крики, кілька ударів, гучний тріск, наче перевертали важкі меблі…

…а потім тиша.

— А тепер хутенько треба тебе звідси діставати, — мовила Ліза.

— Але ж двері замкнено, — Ніх подивився на дівчину. — Ти можеш щось зробити?

— Я? Хлопче, я не знаю чарів, які могли б дістати тебе з зачиненої комори.

Ніх зіщулився і зазирнув у замкову шпарину. Нічого не видно — з іншого боку стирчав ключ. Ніх подумав, а потім усмішка осяяла його обличчя, наче ліхтарик чи лампочка. Він дістав з коробки газетний аркуш, розрівняв його, наскільки це було можливо, і підсунув під двері майже повністю, лишивши тільки маленький кутик.

— Що це за забавки? — нетерпляче запитала Ліза.

— Мені потрібне щось, схоже на олівець. Тільки тонше… — відповів Ніх. — Ось!

Він узяв зі стола тоненького пензля, устромив його протилежним від ворсу кінцем у замок, пошарудів ним і штовхнув.

Щось тихо клацнуло, і ключ випав із замка на газету. Ніх підтягнув її до себе уже з ключем.

Ліза від захвату аж розсміялася.

— Оце так кмітливість, юначе, — сказала вона, — оце розум.

Ніх вставив ключ у замок, повернув його і штовхнув двері.

На підлозі, посеред захаращеної антикварної крамниці, лежали двоє чоловіків. Меблі таки падали: кімната перетворилася на гору розтрощених годинників і стільців, серед них лежав Ебенезер Болґер, а на ньому — Том Гастінгс. І жоден з них не ворушився.

— Вони мертві? — спитав Ніх.

— Не з нашим щастям, — відказала Ліза.

Поруч із чоловіками на підлозі лежала брошка з начищеною срібною оправою, криваво-оранжевий посмугований камінь тримали пазурі й зміїні голови, і вираз ці зміїні голови мали переможний, зажерливий і вдоволений.

Ніх поклав брошку в кишеню, де вже лежало важке прес-пап'є, пензлик і маленький слоїк з фарбою.

— І це візьми, — мовила Ліза.

Ніх подивився на візитку з чорними краями й написаним словом «Джек». Вона його непокоїла. Було в ній щось знайоме, щось, що каламутило давні спогади, щось небезпечне.

— Не хочу.

— Її не можна лишати тут, — заперечила Ліза. — Вони хочуть заподіяти тобі шкоду, використавши її.

— Я не хочу її забирати, — уперся Ніх. — Вона погана. Спали її.

— Ні! — вихопилося у Лізи. — Не можна. Її не можна палити.

— Тоді я віддам її Сайласу, — відповів Ніх.

Він поклав картку в конверт, щоб торкатися її якомога менше, і сховав у внутрішню кишеню старої садової куртки, біля серця.