Книга кладовища - Страница 44

К оглавлению

— Два лежать у труні. Нехай уже трошки зеленкуваті, але все одно вони в мене є.

— Я думав про великий світ. Звідки ми знаємо, що чоловік, який убив мою родину, сам іще живий? Що він десь там?

— Так каже Сайлас.

— Сайлас, крім цього, більш нічого не каже.

— Він старається чинити якнайкраще для тебе. Ти ж знаєш.

— Я вдячний, — відповів Ніх без особливого ентузіазму. — То де він зараз?

Пані Овенс промовчала.

— Ти ж бачила вбивцю, так? Тієї ночі, коли всиновила мене.

Вона кивнула.

— Який він був?

— Та я дивилася переважно на тебе. І мені було страшно. Він мав обличчя з гострими рисами, голодне і розлючене водночас. Сайлас його вивів з кладовища.

— Чому ж Сайлас не вбив його? — у запалі вигукнув Ніх. — Треба було просто вбити його ще тоді.

Холодними пальцями пані Овенс торкнулася синової руки.

— Він же не чудовисько, Ніх.

— Якби Сайлас убив його тоді, зараз я був би в безпеці. Міг би ходити куди заманеться.

— Сайлас знає про все це більше, ніж ти, більше, ніж будь-хто з нас. І Сайлас знає про життя й про смерть. Усе не так просто, — відповіла пані Овенс.

— Як його звали? Того чоловіка?

— Він тоді не назвався.

Ніх нахилив голову вбік і, дивлячись на матір очима сірими, мов грозова хмара, мовив:

— Але ти знаєш його ім'я, хіба ні?

— Ти нічого не можеш зробити, Ніх.

— Можу. Я можу вчитися. Я навчуся всьому, що потрібно знати, я зможу. Я знаю про брами гулів. Я вмію сноходити. Панна Лупеску навчила мене орієнтуватися по зірках. Сайлас навчив мене тиші. Я вмію являтися. Я вмію зникати. Я знаю кожен клаптик цього кладовища.

Пані Овенс простягла руку і торкнулася синового плеча.

— Одного дня… — вона вагалася.

Одного дня вона вже не зможе його торкатися. Одного дня він полишить кладовище. Одного дня.

— Сайлас сказав, що чоловік, який убив твою родину, звався Джек, — закінчила вона.

Ніх мовчав. А потім кивнув.

— Мамо?

— Що, синку?

— Коли Сайлас повернеться?

Нічний вітер був холодним і віяв з півночі.

Пані Овенс більше не гнівалася. Вона боялася за сина. І відповіла лише:

— Якби ж то я знала, мій любий хлопчику, якби ж я знала.

П'ятнадцятирічна Скарлет Ембер Перкінс гнівним кавалком ненависті сиділа на горішній палубі старого автобуса. Вона ненавиділа своїх батьків за те, що вони розійшлися. Ненавиділа матір за те, що та вивезла її з Шотландії, ненавиділа батька за те, що йому, очевидячки, було на це начхати. Ненавиділа це місто, за те, що воно було зовсім інше, геть не схоже на Глазго, де Скарлет виросла, і за те, що раз у раз із-за рогу виринало щось до болю жахливо знайоме.

Зранку вона посварилася з мамою.

— Принаймні у Глазго у мене були друзі! — чи то вигукнула, чи то схлипнула Скарлет. — Я більше ніколи їх не побачу!

А мати відповіла лише:

— Принаймні тут ти вже жила. Ну, тобто, коли була маленька.

— Я нічого не пам'ятаю. І хіба це означає, що я тут когось знаю? Чи ти пропонуєш знайти давніх друзів, яких я бачила востаннє у п'ять років? Ти це маєш на увазі?

— Ну чому б і ні?

Скарлет сердилася весь день у школі і гнівалася зараз. Вона ненавиділа нову школу, ненавиділа весь світ, а цієї миті ненавиділа й міські автобуси.

Щодня після школи 97-й автобус (через центр) віз її прямісінько від шкільних воріт аж до кінця вулички, де мати Скарлет винаймала маленьке помешкання. Того вітряного квітневого дня вона чекала на 97-й майже півгодини, але він так і не приїхав, тож коли з'явився 121-й з кінцевою «Центр», вона в нього сіла. Але там, де її звичний автобус повертав праворуч, цей повернув ліворуч, у Старе місто, повз міський парк біля Староміської площі, повз статую баронета Джосаї Вортінґтона, і посунув звивистою дорогою вгору пагорбом, між високих будинків, перетворюючи гнів Скарлет на почуття повної нікчемності.

Вона спустилася на перший поверх, нахилилася вперед, подивилася на знак «не розмовляти з водієм під час руху» і сказала:

— Перепрошую, мені треба на Акацієву вулицю.

Водій, пишна жінка зі шкірою, темнішою, ніж у Скарлет, відповіла:

— Треба було сідати на дев'яносто сьомий.

— Але цей маршрут теж їде до центру.

— Врешті-решт туди ми доїдемо, але звідти тобі все одно доведеться повертатися, — водій зітхнула. — Найкраще тобі буде вийти зараз і спуститися з пагорба до зупинки перед Ратушею. Там сідай на четвертий чи п'ятдесят восьмий, обидва їдуть Акацієвою вулицею. Виходь біля спорт-центру і потім уже пішки. Запам'ятала?

— Четвертий чи п'ятдесят восьмий.

— Я висаджу тебе тут.

Це була зупинка на вимогу на пагорбі, за великою залізною брамою, відчиненою, але негостинною і похмурою. Скарлет так і стояла в прочинених дверях автобуса, поки водій не сказала:

— Ну все, виходь.

Дівчинка ступила на бруківку, а автобус вивергнув хмару чорного диму й поревів собі далі.

Вітер шумів у кронах дерев по той бік муру.

Скарлет ішла вниз пагорбом і думала: «Ось для чого мені потрібен мобільний». Варто було запізнитися на п'ять хвилин, як мати Скарлет на голову ставала, але телефон доньці однаково купувати не збиралася. Ну що ж. Доведеться вислухати ще одну істерику. Не першу і, вочевидь, не останню.

Цієї миті вона порівнялася з прочиненою брамою. Дівчинка зазирнула всередину і…

— Як дивно… — промовила вголос.

Є таке відчуття, що зветься дежавю, коли здається, що ти вже був у цьому місці, наче воно наснилося чи намріялося. У Скарлет таке бувало — відчуття, ніби вчителька от зараз скаже, що їздила на відпочинок до Івернесса, чи хтось уже випускав з рук ложку за таких обставин. Але це було інакше. Це було не просто відчуття, що вона тут бувала. Вона знала, що була тут.