Книга кладовища - Страница 7

К оглавлению

7

І аж коли долинув гул сирен, коли з'явилася перша патрульна машина, а за нею — «швидка», а потім ще одна поліцейська машина без позначок гучно проревла дорогою вгору, чоловік на ім'я Джек неохоче підняв комірець пальта, нахилив голову й розчинився в ранку. Його ніж лежав у кишені, сухий і захищений піхвами від навісних стихій.

Розділ другий
Новий друг

Нix був тихий хлопчина зі спокійними сірими очима й копицею скуйовдженого волосся мишачого кольору. Загалом, його можна було назвати слухняним. Він учився розмовляти, а коли опанував цю науку, став докучати мешканцям кладовища запитаннями. «А чому мені не можна виходити з кладовища?» — допитувався він. Чи «Як мені зробити те, що він щойно зробив?» Чи «Хто тут живе?»

Дорослі чесно намагалися дати найповніші відповіді, які часто виявлялися незрозумілими, заплутаними чи суперечливими, і тоді Ніх ішов до старої каплиці й розмовляв із Сайласом. Хлопчик чекав на нього ще до заходу сонця, коли той прокидався.




На опікуна завжди можна було розраховувати, його пояснення були ясні, зрозумілі й прості настільки, наскільки потрібно було для усвідомлення.

— Тобі не можна виходити, — «не можна», до речі, а не «не мона» — тому що тільки на кладовищі ми можемо тебе захистити. Ти тут живеш, і тут мешкають ті, хто тебе любить. За огорожею поки що небезпечно. Поки що.

— Але ж ти виходиш за неї. Ти йдеш за огорожу щоночі.

— Хлопче, я незрівнянно старший за тебе. І я в безпеці всюди.

— Я теж буду в безпеці.

— Якби ж то так. Але ти в безпеці лише на кладовищі.

Або таке.

— Як тобі зробити так само? Деяких умінь можна набути, навчаючись, деяких — у постійних спробах, а деякі просто приходять з часом. Цього ти можеш навчитися. Невдовзі ти опануєш і зникання, і ковзання, і сноходу. Але дечого живі навчитися не можуть, і на ці вміння доведеться зачекати. Але я не маю сумніву, що згодом ти вмітимеш усе. Врешті-решт, тобі ж дали Свободу кладовища, — так казав Сайлас. — Тому кладовище про тебе дбає. І поки ти тут, ти зможеш бачити в темряві. Ти зможеш ходити путівцями, на які живим немає ходу. Погляди живих людей на тобі не затримуватимуться. Мені теж надали Свободу кладовища, хоча в моєму випадку це дає мені лише право тут мешкати.

— Я хочу бути таким, як ти, — сказав Ніх і випнув нижню губу.

— Ні, — твердо заперечив Сайлас, — не хочеш.

Чи така розмова.

— Кого тут поховано? Ну, знаєш, Ніх, у багатьох випадках імена написано на надгробках. Ти вже вмієш читати? Вивчив абетку?

— Вивчив що?

Сайлас похитав головою, але нічого не сказав. Пан і пані Овенс і за життя не були великими читцями, а на кладовищі абеток не водилося.

Наступної ночі Сайлас з'явився перед затишною могилкою Овенсів з трьома великими книжками: двома яскравими абетками («А — апельсин, Б — барабан») і примірником «Кота в капелюсі». Крім того, він мав із собою папір і набір воскових олівців. Сайлас повів хлопчика кладовищем і допоміг маленьким пальчикам відшукати літери на найновіших та найвиразніших надгробках і табличках, починаючи з гострого шпиля великої літери «А».

Сайлас дав завдання відшукати на кладовищі всі літери абетки, з чим Ніх успішно впорався, останнім знайшовши надгробок Езекіеля Умслі, вбудований у бічну стіну старої каплиці. Опікун лишився задоволеним.

Щодня Ніх брав папір і олівці та якомога старанніше переписував з могильних плит імена, слова й цифри, а щоночі, перед тим, як Сайлас вирушав у світ за межі кладовища, хлопчик змушував опікуна пояснювати ці написи й перекладати уривки латини, яка майже завжди збивала Овенсів з пантелику.

Сонячного дня джмелі кружляли над дикими квітами, що росли в куточку кладовища, перелітали від дроку до дзвіночків, гуділи своїм басовитим лінивим дзижчанням, а Ніх валявся у весняних променях сонця і розглядав жука з бронзовим панциром, який саме переповзав надгробок Джо Рідера, його дружини Доркас і сина Себастіана (Fidelis ad Mortem). Ніх уже скопіював усі написи, і всі його думки були про жука, аж раптом хтось промовив:

— Хлопчику, що ти робиш?

Ніх підвів очі. За кущем дроку хтось сидів, і цей хтось дивився на Овенса.

— Нічо, — відказав Ніх і висолопив язика.

Обличчя з-за куща зібгалося в потвору з висолопленим язиком і вибалушеними очима, а потім перетворилося на дівоче личко.

— Нічого собі, — вражено прокоментував Ніх.

— Я добре пики кручу, — відповіла дівчинка. — Ти от на це подивися.

Одним пальцем вона приплюснула носа, розтягла рота у величезну задоволену усмішку, примружила очі й надула щоки.

— Знаєш, хто це?

— Ні.

— Це ж свиня, дурненький.

— А, як в абетці «С — свиня»?

— Ага. Чекай.

Вона обійшла кущ і підійшла до хлопчика, який саме підводився. З вигляду дівчинка була трошки старша за нього, трошки вища і вбрана в яскравий одяг жовто-рожево-помаранчевих кольорів. Поруч із нею Ніх у сірій одежині почувався задрипаним нечупарою.

— Скільки тобі років? — запитала дівчинка. — Що ти тут робиш? Ти живеш поблизу? Як тебе звати?

— Я не знаю, — відповів Ніх.

— Імені свого не знаєш? — здивувалася вона. — Та ну, всі знають, як їх звати, от уже вигадник.

— Я знаю своє ім'я, — сказав хлопчик. — І знаю, що тут роблю. Але про решту й гадки не маю.

7