Книга кладовища - Страница 10

— Зрозуміло, — підхопив Ніх. — Це все пояснює. А хочеш побачити курган?

— Зараз? — Скарлет усе ще точили сумніви. — Ти ж насправді не знаєш, де він, хіба ні? І тим паче я не завжди можу пройти там, де можеш ти.

Вона бачила, як Ніх, наче тінь, проходить крізь стіни. Замість відповіді він показав великий заіржавілий ключ.

— Знайшов у каплиці. Він підійде до більшості замків. Раніше всі двері замикали одним ключем, щоб мати менше клопоту.

Скарлет вибралася на пагорб поближче.

— Правда?

Він ствердно кивнув, і з задоволеною усмішкою, що танцювала в кутиках вуст, мовив:

— Ходім.

То був чудовий весняний день, повітря бриніло співом пташок і гудінням бджіл. Нарциси колихалися під легким вітерцем, і їм кивали ранні тюльпани, що подекуди повитикалися на схилі. Зелене тло пагорба пересипали дрібні блакитні цяточки незабудок і жирні крапки жовтих першоцвітів, а двійко дітей чалапали вгору до невеличкого мавзолею Фробішера.

Мавзолеєм виявився старий і невибагливий, маленький, усіма забутий кам'яний будиночок з металевими воротами замість дверей. Ніх відчинив їх ключем, і малі зайшли всередину.

— Там отвір, — сказав хлопчик. — Чи двері. За однією з трун.

Вони знайшли вхід за труною на нижній полиці — звичайну діру в стіні.

— Нам униз. Спускаймося.

Раптом пригода почала видаватися Скарлет не такою вже й захопливою.

— Ми ж нічого не побачимо, там темно.

— Мені світло не потрібне, — запевнив Ніх. — Принаймні поки я на кладовищі.

— А мені потрібне. Там темно.

Ніх подумав, що міг би сказати щось підбадьорливе на кшталт «нічого страшного там немає», але оповідки про посивіле волосся і неповернення людей не дозволяли йому робити такі заяви з чистим сумлінням, тому він просто мовив:

— Я піду вниз, а ти зачекай мене тут.

Скарлет насупилася:

— Не лишай мене.

— Я піду вниз, — продовжив Ніх, — подивлюся, хто там, а потім прийду і все тобі розкажу.

Він нахилився до діри й навколішки проліз крізь неї. За стіною виявилося доста місця, щоб підвестися, і було видно вирубані в камені сходи, що вели вниз.

— Я спускаюся сходами, — сказав Ніх.

— А вони довгі?

— Мабуть.

— Якщо ти триматимеш мене за руку й казатимеш, куди ступати, — вирішила дівчинка, — я могла б піти з тобою. Якщо ти допомагатимеш мені.

— Ну звісно ж, — запевнив її Ніх, і ще до того, як він закінчив фразу, Скарлет уже пролазила навколішки крізь отвір. — Тут можна встати, — він узяв її за руку. — Сходи починаються майже перед тобою. Як ступиш крок, то намацаєш їх. Отак. Я піду першим.

— Ти справді щось бачиш?

— Тут темно, — відповів Ніх, — але мені все видно.

Він повів Скарлет униз сходами, углиб пагорба і, поки вони спускалися, розповідав, що бачить.

— Сходи кам'яні. І стіни, і стеля навколо теж із каменю. А отут на стіні малюнок.

— Який малюнок?

— Схоже на велику волохату літеру «С», як в абетці «свиня». І літера з рогами. І ще щось схоже на візерунок, на великий вузол. І він не просто намальований, він ще й вирізьблений, відчуваєш? — і він провів пальцями Скарлет по вузлу на стіні.

— Справді!

— А тепер сходи стають крутіші. Зараз ми виходимо в якесь велике приміщення типу кімнати, але сходи ще не закінчилися. Стій. Так, тепер я між тобою і кімнатою. Торкайся стіни лівою рукою.

Вони спускалися далі.

— Ще один крок і ми стоятимемо на підлозі, — коментував Ніх. — Вона не дуже рівна.

Кімната насправді була невелика. На підлозі лежала кам'яна брила, а один з кутів займав невисокий виступ з якимись дрібними речами на ньому. Крім того, на підлозі лежали кістки, дуже старі кістки, а поруч зі сходами Ніх побачив скоцюрблений труп у зотлілих рештках довгого коричневого пальта і подумав: «Юнак, що мріяв про скарби. Мабуть, оступився і впав у темряві».

Навколо здійнявся шурхіт, шелест руху, наче змія повзе серед сухого листя. Скарлет стиснула руку хлопчика ще міцніше.

— Що це? Ти щось бачиш?

— Ні, нічого.

Скарлет чи то ахнула, чи то вискнула, і Ніх розгледів те, що вочевидь побачила й дівчинка.

У кінці кімнати зайнялося світло, що осяяло чоловіка, який наближався до них крізь камінь; Ніх чув, що Скарлет ледь стримує крик.

Чоловік явно добре зберігся, але на вигляд був давно померлим. Його шкіру вкривали намальовані (так подумав Ніх) чи татуйовані (так подумала Скарлет) пурпурові зображення і візерунки. На шиї висіло намисто з гострих довгих зубів.

— Я володар цього місця! — виголосив невідомий словами такими давніми й горловими, що словами вони майже не були. — Я охороняю його від усіх, хто прийде з лихим наміром!

Очі вартовий мав велетенські. Але Ніх зрозумів, що такими вони видавалися через нанесені на обличчя пурпурові кола, які робили чоловіка схожим на сову.

— Хто ти? — запитав Ніх і стиснув руку Скарлет.

Та чоловік кольору індиго, схоже, навіть не почув запитання. Він лише сердито зиркав на дітей.

— Геть звідси! — гаркнув він словами, які пролунали у хлопчика в голові, словами, які теж були горловим риком.

— Він на нас нападе? — спитала Скарлет.

— Навряд, — відповів Ніх і, як його і вчили, мовив чоловіку кольору індиго: — Я маю Свободу кладовища і можу ходити, де заманеться.

На це вартовий і оком не зморгнув, що спантеличило хлопчика, адже зазвичай ці слова вгамовували навіть найдратівливіших мешканців цвинтаря. І тоді він спитав:

— Скарлет, а ти бачиш його?