Книга кладовища - Страница 9

Ніх насупив брови.

— Мабуть, Кай Помпей. Він спочив через сто років, як сюди вперше прибули римляни, принаймні сам так казав. Він любив набіги.

— То він найстарший?

— Мабуть.

— А можна погратися в «хатинку» в одній із цих кам'яних будівель?

— Ти не зможеш туди зайти, вони всі замкнуті.

— А ти зможеш?

— Звісно.

— А чому я тоді не зможу?

— Це ж кладовище, — пояснив Ніх. — Мені надали Свободу кладовища, тому я можу перебувати будь-де.

— Я хочу бавитися в «хатинку».

— Не можна.

— Ти все найцікавіше лишаєш собі.

— Зовсім ні.

— Жаднюга!

— Ні.

Скарлет сховала руки в кишені анорака й, не прощаючись, пішла вниз пагорбом, упевнена, що Ніх щось від неї приховує. Водночас вона підозрювала, що чинить неправильно, а це дратувало її ще більше.

Того ж дня за вечерею дівчинка спитала батьків, хто тут жив до появи римлян.

— Звідки ти знаєш про римлян? — здивувався тато.

— Та всі про них знають, — уїдливо відмовила Скарлет. — То хто?

— Кельти, — відповіла мама. — Вони жили на цій землі ще до римлян, які їх завоювали.

На лавці коло каплички Ніх ставив подібні запитання.

— Найстарший? — повторив Сайлас. — Ніх, чесно, я не знаю. Найстарший мій знайомець — Кай Помпей. Але тут люди жили й до римлян. Набагато раніше й у великих кількостях. Як просувається твоє знайомство з абеткою?

— Непогано. А коли я вчитиму слова?

Сайлас на хвилинку замислився, а після того відповів:

— Я не маю сумнівів, що серед тутешніх мешканців, не обділених талантами, знайдеться хоча б кілька вчителів. Я проведу відповідні пошуки.

Ніх був у захваті. Він уявив, як умітиме читати, як матиме змогу відкривати для себе найрізноманітніші історії і занурюватися в них.

Коли Сайлас полишив кладовище в особистих справах, Ніх подався до верби, що росла неподалік каплиці, й покликав Кая Помпея.

Позіхаючи, старий римлянин виліз із могили.

— А, так. Живий хлопчик, — пробурмотів він. — Як справи, живий хлопчику?

— Дуже добре, пане, — відповів Ніх.

— Чудово, радий це чути, — волосся Кая у світлі місячного сяйва здавалося попелястим, а вбраний він був у тогу, в якій його поховали, товстий вовняний жилет і гетри, адже то була холодна країна на краю світу, і позмагатися з нею за звання ще холоднішого місця могла хіба що Каледонія на півночі, жителі якої, вкриті рудим хутром, більше скидалися на звірів, ніж на людей, і були такими дикими, що навіть римляни не збиралися їх завойовувати, а хотіли лишити за стіною вічної зими.

— А це ви тут найстарший? — запитав Ніх.

— На кладовищі? Так, я.

— Тобто вас першим поховали?

Римлянин завагався.

— Одним з найперших, — мовив Кай Помпей. — До кельтів на цьому острові жили й інші. Одного з них теж тут поховано.

— Он воно як, — Ніх на хвилину задумався. — А де його могила?

Кай вказав на пагорб.

— На самому вершечку? — уточнив хлопчик.

Помпей похитав головою.

— А де тоді?

Нахилившись, старий скуйовдив малому Овенсу волосся.

— Усередині пагорба, — відказав він. — Мене сюди принесли друзі, за якими йшли місцеві голови, а за ними — актори у воскових масках моєї дружини, яка померла від лихоманки в Камелодуні, і батька, що загинув у прикордонній сутичці в Голі. Триста років потому чабан, що шукав нових пасовищ для своєї отари, знайшов валун, який закривав вхід у поховання, подумав, що там можуть знайтися скарби, відкотив камінь і пішов униз. Невдовзі він вийшов, а його чорне до того волосся стало геть сивим, як моє.

— Що він там побачив?

Трохи помовчавши, Кай повів далі:

— Він не казав. І ніколи більш не повертався. Валун поклали на місце і з часом забули про нього. Аж поки знову не знайшли під час побудови склепу Фробішера двісті років тому. Юнакові, що натрапив на вхід, ввижалися незліченні багатства, тож він нікому нічого не сказав, прикрив отвір труною Єфраїма Петтіфера і вночі, ніким не бачений — принаймні так йому здавалося, — пішов униз.

— Він теж вийшов сивим?

— Він узагалі не вийшов.

— А. Он воно як. То кого ж там поховано?

Кай похитав головою:

— Я не знаю, юний Овенсе. Але я відчував його, ще коли тут не було нічого. Ще тоді, глибоко під пагорбом, щось чекало, я чув це.

— А на що воно чекало?

— Усе, що я міг відчути, — відказав Кай Помпей, — саме чекання.

Скарлет сиділа на зеленій лавці біля воріт і читала принесену велику книжку з картинками, а її мама розглядала навчальні матеріали. Дівчинка ніжилася на весняному сонечку й щосили намагалася не звертати уваги на хлопчика, який махав їй з-за оплетеної плющем статуї, а коли вирішила взагалі не дивитися в той бік, хлопчик вистрибнув — достоту як чортик з табакерки — з-за надгробка (Дзьодзі Ґ. Сьодзі, помер 1921 р., «Я був чужинцем, а ви мене прийняли»). Ніх відчайдушно розмахував руками. Скарлет не зважала на його заклики. Врешті-решт вона підвелася з лавки.

— Матусю? Я піду погуляю.

— Так, зайчику, тільки не сходь із путівця.

Вона й не сходила, поки той не зробив поворот, а там уже було видко, як Ніх зазиває її вище пагорбом. Вона скорчила йому міну.

— Я про все дізналася, — заявила Скарлет.

— І я, — відповів Ніх.

— До римлян були інші люди, — розповідала вона, — значно раніше. Ну, тобто жили, я маю на увазі, а коли помирали, їх ховали під пагорбами, разом зі скарбами й іншими штуками. І тоді це ставало курганом.