Книга кладовища - Страница 32

К оглавлению

— Це не доброчинний захід, — відказала пані Керевей. — Це місцева традиція.

— Он воно як.

Чоловік випнув груди, виставляючи напоказ маленьку білу квітку, і пішов собі, гордий, як павич.

Наступною з'явилася молода жінка з дитиною у візочку.

— Нашо це? — підозріло запитала вона, коли пані мер наблизилася до неї.

— Одна вам і одна малятку, — відповіла та.

Пані Керевей приколола жінці квітку до пальта булавкою, а малюку приліпила до одежі скотчем.

— Але нашо це? — знову спитала жінка.

— Це якась традиція, поширена у Старому місті, — невпевнено відповіла пані мер.

Ніх пішов далі. Й усюди він бачив людей з білими квітами на одязі. На іншому розі Ніх минув чоловіків, які були на кладовищі з пані мер, і кожен з них тримав кошика та роздавав білі квіти. Їх брали не всі, однак більшість таки приймали.

Музика не вгавала, вона лунала десь на межі чутності, урочиста й незвична. Ніх нахилив голову, намагаючись визначити, де грають, але це йому так і не вдалося. Музика висіла у повітрі й була всюди — у тріпотінні прапорців і маркіз, у гуркоті далеких машин, у стукоті підборів об бруківку…

І коли Ніх дивився на людей, що розходилися по домівках, він помітив дещо дивне. Усі вони рухалися у такт музиці.

Бородань у тюрбані роздав майже усі квіти. Ніх підійшов до нього і сказав:

— Перепрошую.

Бородань мало не підстрибнув:

— Я тебе не помітив, — промовив він осудливо.

— Вибачте. А можна й мені квітку?

Чоловік у тюрбані підозріливо оглянув Овенса і спитав:

— Ти місцевий?

— О так, — відказав Ніх.

Той подав хлопцеві білу квіточку. Ніх взяв її і скрикнув, коли щось укололо його в палець.

— Їх до одягу приколюють, обережно з булавкою.

Червона краплинка виступила на хлопцевому пальці. Він смоктав його, поки бородань чіпляв квітку до Овенсового светра.

— Я тебе тут ніколи не бачив, — промовив чоловік.

— Але я тут живу, — відповів Ніх. — А нащо ці квіти?

— Це така традиція Старого міста, яка з'явилася ще до того, як навколо нього виросли нові квартали. Коли на кладовищі розпускаються зимові квіти, їх зрізують і роздають усім: жінкам і чоловікам, дітям і старим, багатіям і біднякам.

Музика тепер була голоснішою. Ніх подумав, чи не завдяки квітці він чує краще — тепер він розрізняв удари, наче далекий барабанний бій, і звуки волинки, непевну мелодію, яка змусила його підхопитися і крокувати в ритм із нею.

Ніх ніколи нікуди не ходив гуляти. І він забув, що йому заборонено виходити за межі кладовища, забув про те, що всі померлі кудись поділися з цвинтаря на пагорбі, він міг думати лише про Старе місто і почимчикував вуличками до скверу перед старою ратушею (яка тепер була музеєм і туристичним інфоцентром, а сама ж міська рада переїхала у більш ефектну, але новішу й нуднішу офісну будівлю в іншій частині міста).

Там уже збирався натовп, блукав сквером — голим серед зими, — порожніми газонами, на яких де-не-де проглядала сходинка, кущ чи статуя.

Ніх зачаровано дослухався до музики. На площу підтягувалися люди, хто поодинці, хто парами, хто цілими родинами, хто сам. Хлопчик ніколи не бачив стільки живих водночас. Їх там були сотні, усі вони дихали, як і він, усі з білими квітами.

«Невже це і є те, що зазвичай роблять живі?» — подумав Ніх, але й сам розумів, що це непересічна подія, хоч би що там насправді не відбувалося.

Жінка з візочком, яку він зустрів раніше, стояла поряд, із малюком на руках, і хитала головою у такт музиці.

— А скільки ще лунатиме ця музика? — запитав Ніх, але вона нічого не відповіла, лише похитувала головою і усміхалася. Овенсу ця усмішка здалася не надто природною. І вже коли він вирішив, що вона не почула його, або він зник, або вона не вважала його особу гідною уваги, жінка сказала:

— От же ж, ну прям як Різдво.

Вона промовила це мрійливо, якимсь відсутнім голосом. І так само продовжила:

— Згадалася щось бабуніна сестра, тітка Клара. Як бабця померла, ми ходили до Клари у переддень Різдва, та грала на старому піаніно, коли й співала, а ми їли шоколад і горішки, але я не пам'ятаю, що саме вона співала. То от як усі ті пісні заграти вкупі, то було б схоже на цю музику.

І навіть немовля легенько похитувало рученятами в ритм музиці, хоча, здавалося, заснуло, схиливши голівку на мамине плече.

Аж раптом музика стихла, і на площі запала тиша, всеохопна тиша, така, яка буває, коли сніжить, — ніч поглинула всі звуки, і присутні на площі перестали притоптувати, завмерли і, схоже, затамували подих.

Десь неподалік годинник почав відбивати північ, і вони з'явилися.

Некваплива процесія ішла вниз пагорбом, урочисто крокуючи в ногу, займаючи всю дорогу, по п'ятеро в ряд. Ніх знав усіх чи майже всіх. У першому ряду він упізнав Матінку Скрегіт, і Джосаю Вортінґтона, і старого графа, який повернувся додому помирати від поранення у хрестовому поході, і лікаря Трефузіса, усі — з серйозними й поважними виразами облич.

З натовпу долинуло ахання. Хтось заголосив: «Боже, помилуй нас, це Судний день прийшов, ось що це таке!» Та більшість просто гляділи, не дивуючись, наче це їм снилося.

Мертві йшли і йшли рядами, аж поки не дісталися площі.

Джосая Вортінґтон піднявся сходами до пані Керевей, мера міста. Він простягнув їй руку і виголосив так, щоб почула вся площа:

«Прошу пані згоду дать
До макабру в парі стать».

Пані Керевей вагалася. У пошуку підтримки вона зиркнула на свого чоловіка, що стояв поруч із нею в халаті, піжамі, капцях і з білою квіткою, пришпиленою до вилоги. Він усміхнувся і кивнув. Пані Керевей відповіла: