Книга кладовища - Страница 33

— Звісно, — і простягла руку.

Щойно вони з Джосаєю Вортінґтоном торкнулися пальцями, знову залунала музика. І якщо раніше Ніх чув прелюдію, то теперішня на вступ не скидалася. Заграла музика, яку вони всі прийшли послухати, мелодія, під яку ноги самі йшли в танець.

Живі та мертві взялися за руки і стали в пари. Матінка Скрегіт танцювала з чоловіком у тюрбані, а бізнесмен — з Луїзою Бартлбі. Пані Овенс усміхнулася сину і взяла за руку старого продавця газет, а пан Овенс без жодної бундючності запросив до танцю маленьку дівчинку, яка наче все життя чекала на можливість потанцювати з ним. А тоді Ніх припинив розглядатися, бо чиясь рука взяла його руку і танець почався.

Йому широко всміхалася Ліза Гемпсток.

— Усе чудово, — запевнила вона, коли вони зробили перші спільні кроки танцю.

І під мелодію вона заспівала:

«Крок, і поворот, і крок,
У макабрі стриб та скок».

Музика заполонила думки і груди хлопця нестримною радістю, і ноги рухалися самі, наче вже знали цей танець, знали його завжди.

Ніх станцював з Лізою Гемпсток, а коли рефрен закінчився, у пару з ним став Фортінбрас Бартлбі, і він станцював із Фортінбрасом, крокуючи вздовж ряду танцюристів, які розступалися перед ними.

Пані Борроуз, колишня вчителька Овенса, танцювала з Ебенезером Болґером. Живі танцювали з мертвими. І парний цей танець перетворився на довгу вервечку людей, що крокували в унісон, ішли й пристрибували (Ля-ля-ля-оп! Ля-ля-ля-оп!) у танці, який був давнім уже тисячу років тому.

Тепер він танцював поруч з Лізою Гемпсток. І запитав:

— Звідки взялася ця музика?

Вона знизала плечима.

— А хто все це влаштовує?

— Це завжди влаштовується, — відказала дівчина. — Живі, може, й забувають, але ми пам'ятаємо…

І тут вона захоплено вигукнула:

— Дивися!

Хоч Ніх бачив коней лише на малюнках у книжках, а живих — ніколи, однак білий кінь, який наближався до них, був геть не схожий на те, що він уявляв. Він був більший, значно більший, і з видовженою, серйозною мордою. А верхи на ньому без сідла їхала жінка в довгій сірій сукні, що у світлі грудневого місяця виблискувала, наче павутиння, вкрите краплинками роси.

Вона доїхала до площі, кінь зупинився, і вершниця легко зісковзнула та повернулася до них, мертвих і живих, обличчям.

І присіла в реверансі.

А за тим усі вони, як один, присіли в реверансі чи вклонилися у відповідь, і танець почався знов.

«Ось і Дама з Сірим йде,
До макабру нас веде»,

проспівала Ліза Гемпсток, перш ніж танець закружляв її геть від Овенса. Вони притоптували у ритм, і крокували, і крутилися, і підстрибували, а дама танцювала з ними, завзято крокуючи, кружляючи і підстрибуючи. Навіть білий кінь хитав головою і переступав з ноги на ногу в такт музиці.

Мелодія прискорювалася, а разом із нею і танцюристи. Хлопцю вже забивало дух, але він навіть думки не припускав, щоб зупинитися в макабрі, танці живих і мертвих, танці зі Смертю. Ніх усміхався, і решта теж усміхалася.

Як Ніх кружляв і притоптував, танцюючи в міському сквері, то раз у раз помічав серед танцюристів даму в сірій сукні.

«Усі, — думав він, — усі танцюють!» Але щойно ця думка промайнула, він зрозумів, що помилився. У тіні старої ратуші стояв чоловік, з ніг до голови вбраний у чорне. Він не танцював, а лише дивився на них.

Ніх замислився, що ж то за вираз на Сайласовому обличчі: чи то прагнення, чи то сум, а чи ще щось, — але сказати напевно було неможливо.

Сподіваючись, що опікун долучиться до танцю, до їхньої веселої забави, він гукнув:

— Сайласе!

Але той почув, відступив глибше у тінь і зник.

— Останній танець! — виголосив хтось, і музика змінилася на щось урочисте, неквапливе й завершальне.

Кожен танцюрист обрав собі пару, мертві запросили живих — і навпаки. Ніх простягнув руку і зрозумів, що дивиться в сірі очі дами в сукні-павутинні та тримає її долоню.

Вона усміхнулася йому і сказала:

— Привіт, Ніх.

— Здрастуйте, — відповів хлопчик. — А я не знаю, як вас звати.

— Імена насправді не надто важать, — мовила вона.

— Мені подобається ваш кінь. Такий великий! Я навіть не уявляв, що бувають такі коні.

— Він такий сумирний, що може везти на своїй широкій спині наймогутнішого з вас, і такий сильний, щоб і найменшого провезти.

— А мене він покатає?

— Колись, — відповіла вона, і її павутинні подоли замерехтіли. — Колись покатає. Він покатає усіх.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

І на цьому танець добіг кінця. Ніх низько уклонився своїй партнерці й тоді, лише тоді відчув, як утомився, наче танцював кілька годин без передиху.

Все тіло йому боліло й відмовлялося рухатися. Навіть дихати було важко.

Звідкілясь долинув годинниковий бій; Ніх порахував удари. Дванадцять. Незрозуміло, чи вони протанцювали півдоби, добу, чи взагалі час у танцях зупинився.

Ніх виструнчився і роздивився навколо. Мертві зникли, а разом з ними — Дама на Сірому. Лишилися тільки живі, та й ті стали розходитися по домівках, полишаючи площу сонно, силувано, наче випірнувши з глибокого сну, наче йшли уявно, а не направду.

Площу вкривав килим з крихітних білих квітів. Як після весілля.

Наступного пообіддя Ніх прокинувся у могилі Овенсів із відчуттям причетності до величезної таємниці, наче брав участь у чомусь надзвичайно важливому, і йому аж язик свербів поговорити про це.