Книга кладовища - Страница 36

Двері були прочинені, і Сайлас, який не любив ні дощу, ні сонячного світла, стояв усередині, оповитий тінями.

— Мені сказали, що ти мене шукав, — сказав Ніх.

— Так, — підтвердив Сайлас. — Схоже, ти порвав штани.

— Я біг, — виправдовувався Ніх. — І ми з Текереєм Поррінджером трохи зчепилися. Я хотів почитати «Робінзона Крузо». Це книжка про чоловіка на човні — то така штука, яка плаває по морю, а воно — це багато води, як велетенська калюжа, — і човен цей розбився на острові, а це таке місце в морі, на якому можна стояти, і…

Сайлас перебив його:

— Одинадцять років минуло, Ніх. Одинадцять років ти живеш із нами.

— Так, — погодився Ніх. — Тобі видніше.

Сайлас подивився на свого підопічного. Худенький хлопчина, чиє мишаче волосся з віком трохи потемніло.

Суцільна тінь зібралася всередині каплички.

— Я думаю, — повів далі Сайлас, — настав час поговорити про те, звідки ти взявся.

Ніх глибоко вдихнув і відповів:

— Не обов'язково робити це от просто зараз. Хіба що ти дуже хочеш про це поговорити.

Хлопець сказав це якомога недбаліше, але серце калатало в грудях, як навіжене.

Запала тиша. Було чути лише стукіт дощових крапель і плюскіт води у ринвах. Ця тиша тривала дуже довго, і Ніх уже думав, що не витримає її.

Але зрештою Сайлас мовив:

— Ти знаєш, що ти не такий, як ми. Що ти живий. Що ми прийняли тебе… вони прийняли тебе… а я погодився стати твоїм опікуном.

Ніх мовчав.

А Сайлас говорив далі своїм оксамитовим голосом:

— У тебе були батьки. І старша сестра. Їх убили. Я думаю, що ти теж мав померти разом з ними, і своїм життям ти завдячуєш випадку і втручанню Овенсів.

— І тобі, — додав Ніх, якому про перебіг тієї ночі за всі ці роки переповіло безліч людей, деякі з них — очевидці. То була ніч великих подій на кладовищі.

Сайлас продовжив:

— Десь там никає чоловік, який убив твою родину, і я підозрюю, він досі не змінив намірів стосовно тебе.

— Ну і що? — Ніх знизав плечима. — Це лише смерть. Усі мої найліпші друзі — мертві.

— Так, — у голосі Сайласа прозвучала невпевненість. — Мертві. І переважна більшість з них не існує для світу. А ти — існуєш. Ти живий, Ніх. І це означає, що в тебе є необмежені можливості. Ти можеш робити що завгодно, творити що завгодно, мріяти про що завгодно. Якщо ти змінюватимеш світ, світ зміниться. Можливості. А коли ти помираєш, вони зникають. Безслідно. Вчинки здійснено, мрії вимріяно, все, що ти міг зробити визначного, — зробив. Тебе можуть поховати тут, можливо, ти навіть прокинешся. Але всім можливостям настане кінець.

Ніх замислився над цим. Усе сказане видавалося правдою, але він знав і винятки, скажімо, його всиновлення Овенсами. Але мертві й живі різняться, він це розумів, хоча симпатії його були на боці перших.

— А ти? — спитав він Сайласа.

— Що я?

— Ну, ти ж не живий. А втім, ти виходиш з кладовища і здійснюєш вчинки.

— Я, — відповів Сайлас, — саме той, ким я є, не більше. Я, як ти й зауважив, не живий. Але якщо моє існування добіжить кінця, я просто зникну. Такі, як я, або є, або нас немає. Якщо ти розумієш, про що я.

— Не дуже.

Сайлас зітхнув. Дощ ущухнув, і напівтемрява від хмар перетворилася на справжні сутінки.

— Ніх, — промовив опікун, — твоя безпека важлива з багатьох причин.

— А цей чоловік, який згубив мою родину. Той, що хоче вбити й мене. Ти впевнений, що він усе ще чигає десь там? — спитав Ніх. Він певний час дещо обмірковував і точно знав, чого хоче.

— Так, він усе ще чигає.

— Тоді… — і Ніх вимовив невимовне: — Я хочу ходити до школи.

Сайлас був холоднокровний. Він не змигнув би оком і на кінець світу. Але тієї миті в нього відвисла щелепа, і він, спохмурнівши, сказав лише:

— Що?

— Я багато чого навчився на кладовищі, — вів далі Ніх. — Я вмію зникати і вмію привиджуватися. Я вмію відчиняти браму гулів і розрізняти сузір'я. Але там, за огорожею, цілий світ з морем, островами, корабельними аваріями і свинями. Тобто там повно речей, про які я нічого не знаю. Місцеві вчителі дали мені багато, але цього буде недостатньо, якщо колись мені доведеться там виживати.

Усе це Сайласа не вразило.

— Питання навіть не розглядається. Тут ми впевнені у твоїй безпеці. А як ми зможемо гарантувати її там? За межами кладовища може статися все, що завгодно.

— Так, — погодився Ніх. — Це можливості, про які ти говорив раніше.

І замовк. А потім додав:

— Хтось убив моїх тата, маму й сестру.

— Так.

— Чоловік?

— Чоловік.

— І тоді ти ставиш питання неправильно.

— Тобто? — вигнув брову Сайлас.

— Якщо я вийду в зовнішній світ, питання не в тому, хто убереже мене від нього.

— Хіба?

— Так. Питання, хто убереже його від мене.

У горішні вікна шкреблися гілки, наче хотіли, щоб їх впустили. Сайлас нігтем, гострим, як лезо, збив уявну порошинку з рукава. І сказав:

— Нам треба підшукати тобі школу.

Спочатку ніхто не помічав цього хлопчика. Ніхто навіть не зауважив, що не помічає його. Він сидів десь посередині класу. Відповідати не прагнув, хіба що запитання ставили саме йому, і навіть тоді його відповіді були короткими, невиразними й сірими, ні думки, ні спогади про нього ні в кого не затримувалися.

— Як ти думаєш, він з релігійної родини? — запитав якось у вчительській пан Кірбі. Він перевіряв твори.

— Хто? — перепитала пані МакКіннон.

— Овенс із 8-Б.

— Такий високий, спортивний хлопчик?