Чоловік на ім'я Джек коротко кивнув.
— Я маю зачіпки.
— Справді?
— Справді. І повторюся: я вважаю, що проблеми у Сан-Франциско мають стосунок до цієї справи.
— Ти говорив про це з секретарем? — пан Денді кивнув у бік чоловіка на трибуні, який саме в цю мить розповідав, як завдяки їхній шляхетності торік було дообладнано лікарню. («Не однією, не двома, а трьома штучними нирками», — казав він. Присутні чоловіки стримано поаплодували собі та своїй щедрості.) Чоловік на ім'я Джек кивнув:
— Я згадував про це.
— І?
— Його це не цікавить. Він хоче результатів. Хоче, щоб я довів до кінця почату справу.
— Ми всі цього хочемо, золотце, — промовив сивокосий. — Хлопець досі живий. А час не на нашому боці.
Решта чоловіків, які сиділи за столом і вдавали, що не слухають, буркнули й згідливо кивнули.
— Як я уже казав, — рівним голосом промовив пан Денді, — час спливає.
Над цвинтарем дощило, і розпливчасті обриси світу відбивалися у калюжах. Під аркою, що відмежовувала Єгипетську доріжку й зарості за нею від решти кладовища — у сховку, де його не знайшли б ні живі, ні мертві, — Ніх сидів і читав книжку.
— Щоб ти скис! — почувся репет. — Щоб ти луснув, щоб тобі очі повилазили! Коли я тебе впіймаю, а я тебе знайду, будь певний, ти пожалкуєш, що на світ народився!
Ніх зітхнув, опустив книжку, визирнув і побачив Текерея Поррінджера (1720–1734 рр., син вищезгаданого), який тупав слизькою стежкою. Текерей був дорослим хлопчиком, він помер у чотирнадцять. Причиною того було його посвячення у підмайстри до маляра: йому дали дев'ять мідних однопенсовиків і сказали не повертатися без півгалона червоно-білої смугастої фарби, щоби пофарбувати цирульникові стовпи. І того сльотавого січневого ранку Текерей п'ять годин бігав усім містом, у кожній крамниці над ним сміялися і відправляли до наступної, а коли він зрозумів, що з нього глузують, то так розлютився, що його вразив апоплексичний удар. За тиждень він помер, люто зиркаючи на інших підмайстрів і навіть на пана Горробіна — маляра, над яким за часів його власного навчання познущалися значно гірше, тож він не зрозумів навіть, чого новий підмайстер так розхвилювався.
Отже, Текерей Поррінджер помер у гніві та з книжкою про Робінзона Крузо в руках, яка, разом зі щербатим срібним шестипенсовиком і одягом, в якому він прийшов, була всім його статком. На прохання матері, разом з цією книжкою його й поховали. Після смерті вдача Текерея аж ніяк не покращилася, і хлопець саме волав:
— Ти десь тут, я знаю! Виходь і прийми покарання, злодію!
Ніх згорнув книжку:
— Я не злодій, Текерею. Я її просто позичив. Як дочитаю, то віддам, обіцяю.
Текерей підвів очі і побачив Овенса, який сидів за статуєю Осіріса.
— Я тобі казав її не чіпати!
Ніх зітхнув:
— Але тут так мало книжок. І я саме дочитав до найцікавішого: він знайшов відбиток стопи, не своєї до того ж. Це означає, що на острові ще хтось є!
— Це моя книжка, — упирався Текерей Поррінджер. — Віддай.
Овенс був готовий сперечатися чи якось домовитися, але, побачивши ображений вираз обличчя Текерея, передумав. Натомість спустився по арковій колонні, зістрибнув, коли до землі лишався якийсь метр, і простягнув книжку:
— Тримай.
Текерей смикнув її і кинув на хлопця ворожий погляд.
— Я можу читати вголос, — запропонував Ніх. — Серйозно.
— Ти можеш піти і втопитися, — відповів Текерей і дав Овенсу стусана у вухо. Від зіткнення вуха й кулака аж запекло, але з виразу Текереєвого обличчя Ніх зрозумів, що тому болить не менше.
Старший хлопець потупотів стежиною геть, а Ніх дивився йому вслід. Вухо боліло, очі щипало. Потім він і сам пішов підступною, умитою дощем, порослою плющем доріжкою. В одному місці хлопець послизнувся і подряпав коліно, порвавши при тому джинси.
Біля муру, де ріс вербовий гай, Ніх ледве не налетів на панну Юфимію Горсфол і Тома Сендса, які зустрічались уже багато років. Тома поховали так давно, що його надгробок перетворився на обвітрену брилу, а жив він і помер за часів Сторічної війни з Францією. Панну Юфимію (1861–1883 рр., «Вона спочиває, так, але спочиває з янголами») поховали за вікторіанських часів (саме тоді кладовище розширили, збільшили, і воно років на п'ятдесят стало успішною комерційною справою), і вона мала цілий мавзолей з чорними дверима на Вербовій доріжці. Але різницею в історичних періодах пара не надто переймалася.
— Не лети так, юний Ніх, — промовив Том. — Ти можеш заподіяти собі шкоду.
— Він уже встиг це зробити, — підхопила Юфимія. — Бідолашний Ніх. Мати, безсумнівно, сваритиме тебе. Ці штанці їй буде непросто залатати.
— Ох, як шкода, — пробурмотів Ніх.
— І тебе шукав опікун, — додав Том.
Ніх підвів очі на сіре небо і сказав:
— Але ж іще не темно.
— Він прокинувся загодя, — відповів Том словом, яке, Ніх знав, означало «рано». — І просив переказати, що шукав тебе. Звісно, якщо ми тебе побачимо.
Ніх кивнув.
І, наче пом'якшуючи новину, Том додав з усмішкою:
— А в хащах за пам'ятником Літлджону достигла ліщина.
Ніх подякував і крізь дощ помчав стрімголов униз звивистою стежинкою, аж поки не дістався старої каплички.