Книга кладовища - Страница 39

— Снохода — це, звісно, дуже добре, але я б запропонувала гарненьку Прояву. Це єдина мова, яку люди розуміють.

— Ой, — підхопила Амабелла, — Проява? Портуніє, любонько, я не думаю, що…

— Так, ти не думаєш. Добре, що думає хоч одна з нас.

— Мені вже час додому, — квапливо встряг Ніх. — Мої хвилюватимуться.

— Авжеж, — відповіли Перссони.

І стали розкланюватися, мовляв, «добре було зазнайомитися» і «найгарнішого вечора, юначе», а Амабелла і Портунія так і свердлили одна одну поглядами. Родерік Перссон промовив:

— Якщо дозволите спитати, а як ся має ваш опікун? У нього все добре?

— Сайлас? Так, з ним усе гаразд.

— То переказуйте йому наші вітання. На жаль, навряд чи такий маленький цвинтар, як наш, матиме честь приймати члена Почесної Варти, але добре знати, що Варта пильнує.

— Добраніч, — відповів Ніх, який нічогісінько не зрозумів, але все запам'ятав. — Я перекажу.

Він підібрав торбинку з підручниками і пішов додому, радіючи тіням.

Навчання в людській школі не виключало уроків на кладовищі. Ночі були довгими, тож інколи Овенс перепрошував і, виснажений, плентався у ліжко ще до півночі. Але переважну більшість часу він висиджував.

Пан Пенніворс не мав на що скаржитися. Ніх ретельно вчив розказане і ставив питання. Цієї ночі він цікавився Являнням, розпитував так детально, що пан Пенніворс, який сам особисто до такого не вдавався, впадав у відчай.

— То як саме можна змусити повітря вихолонути? — допитувався хлопець. Або: — Схоже, Страх я опанував, а як перейти до Жаху?

Пан Пенніворс зітхав, гмикав і намагався якнайкраще пояснити, і ось уже й четверта ранку минала.

Наступного дня Ніх з'явився у школі невиспаним. Першим уроком була історія — предмет, який загалом Овенсу подобався, хоча й доводилося часто опановувати себе, щоб не бовкнути, що все було не так, принаймні свідки подій розказують це інакше — але того ранку Ніх намагався хоча б не заснути.

Хлопець докладав усіх зусиль, щоб зосередитися на уроці, тому на те, що відбувалося навколо, уваги не звертав. Він думав про Карла Першого, про своїх батьків, пана і пані Овенс, і про інших, яких не пам'ятав, аж раптом у двері постукали. Всі учні і пан Кірбі повернулися, щоб подивитися, хто там — а був то семикласник, що зайшов позичити підручника. І тієї ж миті щось штрикнуло Овенса в руку. Він не скрикнув, а лише поглянув угору.

Над ним нависав і шкірився Нік Фартінг із нагостреним олівцем у руці.

— Я тебе не боюся, — прошипів хлопчисько.

Ніх подивився на руку. На місці проколу бубнявіла краплинка крові.

По обіді у коридорі Овенса обігнала Мо Квіллінг із такими широко розплющеними очима, що навколо зіниць аж було видко білок.

— Ти дивний, — заявила вона. — І друзів у тебе нема.

— Я сюди не по друзів прийшов, — відказав Ніх. — Я прийшов учитися.

Мо зморщила носа.

— А це хіба не дивно? Ніхто не приходить у школу вчитися. Тобто, добровільно не приходить.

Ніх знизав плечима.

— Я тебе не боюся, — вела далі Мо. — Який би ти там фокус не викинув учора. Ти мене не налякаєш.

— Ну і добре, — і Ніх пішов коридором далі.

Він задумався, чи правильно вчинив, вплутавшись у цю справу. Але, безсумнівно, він недооцінив ситуацію. Мо і Нік почали говорити про нього, семикласники, мабуть, теж. Інші діти звертали на нього увагу й тицяли пальцями. Він ставав присутнім, а не відсутнім, і почувався незатишно. Сайлас попередив, що треба бути тихше води, нижче трави, ходити школою частково зниклим, але тепер усе змінилося.

Ввечері він розповів усю історію опікуну. І не очікував почути у відповідь:

— Я повірити не можу, що ти такий… такий дурень. Я стільки казав, щоб ти був там ледь-ледь присутнім. А тепер про тебе говорить уся школа?!

— А що я мав зробити?

— Ну не це, точно, — відповів Сайлас. — Світ змінився. Тепер тебе можуть знайти, Ніх. Вони можуть знайти тебе.

Непорушний Сайласів вираз обличчя нагадував вистиглу кірку на розпеченій лаві. Ніх розумів, який той розлючений, лише тому, що знав його уже давно. Опікун боровся з гнівом, намагаючись його контролювати.

Ніх проковтнув слину і спитав:

— І що робити тепер?

— Не повертатися туди, — відповів Сайлас. — Ці ходіння до школи були просто експериментом. Просто визнаймо, що невдалим.

Ніх промовчав. А потім сказав:

— Це ж не лише заради знань. Є ще й інше. Ти уявляєш, як хороше сидіти в кімнаті, повній живих, дихаючих людей?

— Це мені втіхи не дає, — відказав Сайлас. — Отже. Завтра до школи ти не йдеш.

— Я не тікатиму. Ні від Мо, ні від Ніка, ні від школи. Я раніше звідси піду.

— Ти робитимеш, що тобі кажуть, — Сайлас був схожий на вузол оксамитової люті у темряві.

— А інакше що? — спитав Ніх. Його щоки палали. — Що ти зробиш, щоб втримати мене тут? Уб'єш?

І, розвернувшись, він покрокував доріжкою, що вела до брами і геть з кладовища.

Сайлас заходився кликати хлопця повернутися, потім замовк і лишився стояти, сам-один, у темряві ночі.

Зазвичай прочитати щось із виразу його обличчя було неможливо. Зараз же лице його перетворилося на книгу, написану давно забутою мовою, немислимою абеткою. Сайлас загорнувся в навколишні тіні, наче в ковдру, і, непорушний, пильно вдивлявся вслід хлопчику.

Нік Фартінг спав у своєму ліжку, і йому снився піратський корабель у залитому сонцем синьому морі, аж раптом усе зіпсувалося. Однієї миті він був капітаном цього корабля — прекрасного судна, зі слухняною командою, всуціль з одинадцятикласників, тільки дівчата всі були на рік-два старші за Ніка і напрочуд гарні в піратських костюмах, — а наступної опинився сам на палубі, а назустріч йому крізь бурю сунуло щось величезне, завбільшки з нафтовий танкер, з порепаними чорними вітрилами і черепом на носі.