Книга кладовища - Страница 40

І раптом, як це буває у снах, він уже був на чорній палубі нового корабля і відчув на собі чийсь погляд.

— Ти не боїшся мене, — зауважив цей хтось.

Нік поглянув угору. Йому було страшно, страшно у власному сні, його лякав цей блідий, як мрець, чоловік у піратському вбранні, який тримав руку на руків'ї шаблі.

— Ти вважаєш себе піратом, Нік? — спитав загарбник, і зненацька Фартінга осяяло упізнавання.

— Це ти, той малий, Овенс.

— Я, — відповів капітан чорного корабля, — Ніхто. А ти мусиш змінитися. Перегорнути сторінку. Стати іншим. Зробити це. Інакше твоє життя буде вкрай неприємним.

— Тобто, неприємним?

— Ти почуватимешся зле, — відказав Король Піратів, який перетворився на Нікового однокласника, а обоє хлопців опинились у шкільному коридорі замість палуби, але буря не вщухла, і підлога й далі гойдалася, наче корабель у морі.

— Це сон, — мовив Нік.

— Авжеж, сон, — сказав другий хлопчик. — Якби я міг робити так направду, ким би я мав бути?

— І що ти можеш мені зробити уві сні? — запитав з посмішкою Нік. — Я тебе не боюся. І в тебе в руці досі дірка від мого олівця.

Він вказав на руку Овенса з чорною відміткою від графіту.

— Я сподівався, що до цього не дійде, — зітхнув Ніх.

Він нахилив голову, наче дослухався до чогось, і сказав:

— Вони голодні.

— Хто?

— Ті, що сидять у коморі. Чи у трюмі. Залежить від того, де ми — на кораблі чи у школі, еге ж?

Нік відчув, що починає панікувати.

— Це ж… Це ж не павуки, правда?

— Може, й вони, — відповів другий хлопчик. — Ти дізнаєшся, еге ж?

Нік захитав головою.

— Ні, прошу, ні.

— Ну, це цілковито залежатиме від тебе. Поводься добре, чи комора чекатиме на тебе.

Шум став голоснішим — скрегіт ламаного дерева і шкряботіння, і хоча Нік Фартінг навіть не уявляв, хто це може так шуміти, він був повністю упевнений, що цей хтось буде найжахливішою істотою, яку він бачив чи колись іще побачить…

Він з криком прокинувся.

Ніх почув цей крик — нажахане волання, — і лишився задоволеним своєю роботою.

Хлопчик стояв на тротуарі перед будинком Фартінгів з мокрим від густого нічного туману обличчям. Ніх був щасливий і виснажений водночас, бо насправді ледь-ледь керував Сноходою і розумів, що уві сні не було нікого, крім нього самого й Ніка, а той настрахався самого шуму.

Але все ж таки він був задоволений. Тепер Нік двічі подумає, перш ніж мучити інших дітей.

І що тепер?

Ніх сховав руки в кишені й покрокував геть, не впевнений, куди саме вирушати. Він піде зі школи, так само, як пішов з кладовища. Він піде кудись, де його ніхто не знає, цілими днями сидітиме в бібліотеці, читатиме книжки і слухатиме дихання живих людей. Він задумався, чи на світі ще існують не заселені людьми острови, як, наприклад, острів Робінзона Крузо. Ніх міг би оселитися на такому.

Хлопчик не дивився вгору. Бо якби дивився, помітив би пару водянисто-блакитних очей, які пильно стежили за ним з вікна спальні.

Ніх зайшов у провулок, у затишок темряви.

— Тікаєш? — почувся дівчачий голос.

Він промовчав.

— Оце і є різниця між мертвими та живими, правда ж? — вів далі голос.

Ніх знав, що це Ліза Гемпсток, хоча самої відьмочки ніде не було видно.

— Мертві ніколи не розчаровують. Вони прожили своє життя, зробили, що зробили. Ми не змінюємося. А живі розчаровують завжди, хіба ні? От знайомишся з хлопчиком, хоробрим і шляхетним, а він виростає втікачем.

— Це нечесно! — вигукнув Ніх.

— Ніх Овенс, якого я знала, не покинув би кладовища, навіть не попрощавшись із тими, кому був небайдужий. Ти розіб'єш серце пані Овенс.

От про це Ніх не подумав.

— Я посварився з Сайласом.

— І що?

— Він хоче, щоб я сидів на кладовищі й не ходив до школи, бо вважає це надто небезпечною затією.

— Чому? Тебе ніхто навіть не помітить, завдяки твоїм талантам і моїм чарам.

— Я вплутався в історію. Двійко дітей знущалися з інших, і я схотів їх зупинити. І цим привернув до себе увагу…

Тепер Лізу було видно — туманна постать у провулку, що рухалась поруч із Овенсом.

— Він досі десь там, хоче твоєї смерті, — мовила вона. — Той, хто вбив твою родину. А ми, мешканці кладовища, хочемо, щоб ти жив. Ми хочемо, щоб ти нас дивував, розчаровував, вражав і забавляв. Повертайся додому, Ніх.

— Не знаю… Я наговорив Сайласу такого… Він гніватиметься.

— Він не засмучувався б через тебе, якби ти був йому байдужим, — от все, що відповіла на це дівчина.

Опале листя гладенько стелилося під ногами Овенса, а туман робив обриси світу нечіткими. Ніщо не було таким виразним, яким він усе уявляв кілька хвилин тому.

— Я сноходив.

— І як?

— Добре, — відповів Ніх. — Ну, непогано.

— Треба розповісти пану Пенніворсу, це його втішить.

— Твоя правда, треба.

Вони дісталися кінця провулка, і замість повернути праворуч, у великий світ, як він збирався, Ніх повернув ліворуч на вулицю, яка довела б його до Данстен-роуд і кладовища на пагорбі.

— Куди? — спитала Ліза Гемпсток. — Куди ти йдеш?

— Додому, як ти і сказала, — відповів Ніх.

Показалися ліхтарі вітрин. Ніх відчув запах гарячої олії з крамнички «Риба й чипси» на розі. Бруківка волого виблискувала.

— Це добре, — почулося від Лізи, яка знову була самим голосом, що раптом вигукнув: — Тікай! Чи зникни, щось коїться!

Ніх саме збирався заперечити, що їй здається і все гаразд, аж раптом вулицею промчала велика автівка з проблисковим маячком на даху і загальмувала просто перед ним.