Книга кладовища - Страница 46

— Це я шотландський акцент у твоєму говорі вчуваю?

— Ми десять років жили у Шотландії. Там я мовою не вирізнялася серед людей, тут як біла ворона, — Скарлет збиралася сказати це жартома, але то була правда, і вона сама це зрозуміла, коли промовила вголос. Їй стало не смішно, а гірко.

Чоловік довіз дівчинку до Акацієвої вулиці, зупинився навпроти її будинку і наполіг на тому, щоб провести її до дверей. Коли двері відчинилися, він сказав:

— Я дуже перепрошую. Я дозволив собі привезти вашу доньку додому. Звісно, ви добре її навчили — не сідати в авто до незнайомців. Але сильно дощило, вона сіла не в той автобус і опинилася в іншому кінці міста. Все трошки заплутано. Скажіть, що ви знайдете в собі сили вибачити. Їй. І мені.

Скарлет чекала, що мама насварить їх обох, але на її превеликий подив і полегшення, вона лише відповіла, що в наші часи обережність зайвою не буває, і чи, бува, пан не вчитель і чи не хоче випити чашечку чаю?

Пан відповів, що зветься Фрост, але краще кликати його Джей, а пані Перкінс усміхнулася і сказала, що хай тоді зве її Нуною і що вона йде ставити чайник.

За чаєм Скарлет розповіла історію про автобусну пригоду, як опинилася на кладовищі і як зустріла пана Фроста біля маленької церкви…

Пані Перкінс випустила чашку з рук. Вони сиділи за столом, тому чашка далеко не полетіла і не розбилася, лише чай розлився. Пані Перкінс ніяково вибачилася і встала за ганчіркою, щоб витерти розлите.

А потім мовила:

— Кладовище на пагорбі, у Старому місті? Воно?

— Я там живу неподалік, — підтвердив пан Фрост. — Копіюю написи з надгробків. А ви знаєте, що те кладовище, по суті, заповідник?

— Так, знаю, — стиснувши губи проказала пані Перкінс. І додала: — Дякую, що підвезли Скарлет. Пане Фрост.

Кожне слово падало, мов крижана брила. І насамкінець:

— Я думаю, вам уже час додому.

— Дозволю зауважити, що це трошки занадто, — приязно заперечив Фрост. — Ми, мабуть, не порозумілися. Я щось не так сказав? Написи я копіюю для місцевого історичного проекту, розумієте, я там кістки не викопую, абощо.

На мить Скарлет здалося, що мама зараз ударить пана Фроста, який лише здавався стурбованим. Але пані Перкінс похитала головою і мовила:

— Вибачте, просто в нас був не надто приємний випадок. Ви тут ні при чому, — і, наче бажаючи виправитися, жартівливо додала: — А знаєте, Скарлет малою бавилася на тому кладовищі. Це було років десять тому. У неї ще уявний друг був. Маленький хлопчик на ім'я Ніхто.

Кутики вуст пана Фроста смикнулися, наче в усмішці:

— Маленький привид?

— Ні, навряд. Він просто жив там. Хоча, вона навіть показувала, у якій могилі він мешкав. То мав би бути привид. Доню, пам'ятаєш?

Скарлет похитала головою:

— Я, мабуть, була дивною дитиною.

— Я впевнений, що дивною ти не була, — перебив пан Фрост. — У вас росте чудова дівчинка, Нуно. Чай був пречудовий. Завжди радісно знаходити нових друзів. Я вже піду. Маю приготувати собі пізню вечерю, а потім подамся на зустріч до місцевого історичного товариства.

— Ви самі готуєте? — здивувалася пані Перкінс.

— Ну, готую. Насправді розморожую. А ще я спец у стравах з пакетів, приготованих в окропі. Страв для одинаків. Я — старий заіржавілий холостяк. У газетах про таких завше пишуть — гей, правда ж? Не гей, просто так за життя і не зустрів тої самої жінки, — і на цих словах він видався якимсь сумним.

Пані Перкінс, яка терпіти не могла куховарити, заявила, що у вихідні забагато готує, і коли мати проводжала пана Фроста в коридор, Скарлет почула, як він погодився заскочити до них на вечерю цієї суботи.

Після повернення з коридору пані Перкінс сказала доньці лише:

— Сподіваюся, домашні завдання ти поробила.

Того вечора Скарлет лежала в ліжку, слухала гул машин, що протирали кілометри магістралі, і думала про події дня. Вона малою бувала там, на тому кладовищі. Ось чому все видавалося таким знайомим.

Десь поміж цих думок, спогадів і фантазій вона заснула й уві сні гуляла доріжками кладовища. Була ніч, але на тому кладовищі все було видно, як удень. Вона дісталася схилу пагорба, де стояв хлопчик приблизно одного віку з нею і дивився на вогні міста. Скарлет промовила:

— Хлопчику, що ти робиш?

Він обернувся і, схоже, не одразу її побачив.

— Хто тут? — а потім додав: — А, тепер наче бачу. Ти сноходиш?

— Мабуть, я ходжу уві сні, — погодилася вона.

— Я не зовсім це мав на увазі. Привіт, я — Ніх.

— А я — Скарлет.

Він придивився до неї знов, наче щойно побачив.

— Ну звісно, це ти! А я думаю, чого ти видаєшся мені такою знайомою. Ти сьогодні була на кладовищі разом із чоловіком, тим, що з папером.

— Паном Фростом, — підтвердила Скарлет. — Він хороший, підвіз мене додому. А ти нас бачив?

— Так, я знаю майже про все, що відбувається на кладовищі.

— А що це за ім'я таке — Ніх?

— Скорочено від Ніхто.

— Точно! — вигукнула Скарлет. — Ось про що цей сон. Ти — мій уявний друг з дитинства, і ти теж виріс.

Хлопчик кивнув.

Він був вищий за неї, одягнений в усе сіре, але Скарлет навряд чи змогла б описати його одяг. Волосся мав довге, і дівчинка подумала, що перукаря він уже давно не навідував. Він сказав:

— Ти була дуже хороброю, коли ми спустилися вглиб пагорба, побачили чоловіка кольору індиго і зустріли Винищувача.

І тоді щось сталося. У спогади Скарлет нестримно увірвався коловорот пітьми й уламки образів…

— Я пам'ятаю, — сказала дівчинка.