Книга кладовища - Страница 47

Але промовила вона це в порожню темряву своєї спальні й у відповідь не почула нічого, крім гуркоту далекої вантажівки, яка мчала крізь ніч.

* * *

Ніх мав запаси харчів тривалого зберігання, поскладані у склепі, і більші сховки у кількох прохолодніших могилах, льохах і мавзолеях — про це потурбувався Сайлас. Запасів вистачило б на кілька місяців. Поки не повернулися Сайлас чи панна Лупеску, Ніх не виходив за межі кладовища.

Він сумував за зовнішнім світом, але знав, що там небезпечно. Поки що небезпечно. А кладовище було його світом і володіннями, він пишався ним і любив, як тільки чотирнадцятирічний хлопчина може щось любити.

Але…

На кладовищі ніхто ніколи не змінювався. Маленькі діти, з якими змалку грався Ніх, так і лишалися дітлахами. Фортінбрас Бартлбі, колись його найліпший друзяка, тепер був на чотири-п’ять років молодшим за Овенса, і з кожною зустріччю у них лишалося все менше спільних тем для розмов. Текерей Поррінджер був однакового з Овенсом зросту й віку та, схоже, значно краще сходився з ним, гуляв вечорами, розповідав історії про нещастя, які сталися з його друзями. Зазвичай ці історії закінчувалися повішенням цих друзів помилково чи за провини, яких вони не вчиняли, хоча деколи їх просто висилали до американських колоній і їх не вішали, хіба що ті ризикували повернутися.

З Лізою Гемпсток, Овенсовою подругою останніх шести років, усе було інакше: Ніх практично ніколи не знаходив її в заростях кропиви, коли навідувався до неї, а в ті нечасті дні, коли вона таки була там, дівчина перебувала в поганому гуморі, постійно сперечалася, а інколи й взагалі відверто грубіянила.

Ніх поговорив на цю тему з паном Овенсом, і після кількахвилинних роздумів батько відповів:

— Гадаю, це все жіночі витребеньки. Ти подобався їй хлопчаком, але тепер, коли ти вже юнак, вона не знає, як до тебе ставитися. Я теж колись щодня грався з однією дівчинкою біля озерця з качечками, аж поки вона досягла твого теперішнього віку і одного дня поцілила яблуком мені в голову. Після того вона не розмовляла зі мною, доки мені не виповнилося сімнадцять.

Пані Овенс хмикнула й уїдливо повідомила:

— То була груша, а не яблуко. І розмовляти з тобою я почала досить скоро, бо ми ще танцювали на весіллі твого кузена Неда, а було це через два дні після твого шістнадцятого дня народження.

— Ну звісно, твоя правда, дорогесенька, — відповів пан Овенс.

Він підморгнув сину: мовляв, не сприймай моїх слів серйозно. А потім самими губами проказав «Сімнадцять», щоб дати знати, коли насправді це було.

Ніх уже не дозволяв собі заводити друзів серед живих. Від них, як він встиг переконатися за свої нетривалі шкільні дні, був самий клопіт. Але він пам'ятав Скарлет, сумував за нею всі ці роки, відколи її забрали, хоча й змирився з тим, що вже ніколи її не побачить. І ось вона знову прийшла на кладовище, а він її не впізнав…

Ніх забрідав все глибше в хащі плюща й дерев, які робили північно-західну частину кладовища небезпечною. Попереджувальні знаки застерігали відвідувачів оминати цю ділянку, але необхідності в цих пересторогах не було: за переплетінням плюща в кінці Єгипетської доріжки й чорними дверима псевдоєгипетської стіни, що вели до місць останнього спочинку, було непривітно і страшно. На північно-західну частину кладовища природа заявила свої права ще років зі сто тому, тож надгробки були похилені, могили забуті чи взагалі поховані під зеленню плюща і п'ятдесятирічним шаром опалого листя. Доріжки загубилися серед них і були непрохідними.

Ніх йшов обережно. Він добре знав цю ділянку, знав, якою небезпечною вона може бути. Коли дев'ятирічним хлопчик досліджував цю частину свого світу, земля під ним просіла, і він полетів у діру завглибшки майже сім метрів. Цю могилу викопали глибокою, щоб умістити багато домовин, але надгробка так і не поставили, а донизу спустили лише одну труну, де знайшовся дещо схвильований джентльмен-медик на прізвище Кастерз, котрого поява Овенса так втішила, що він наполіг на тому, щоб оглянути зап'ясток гостя (який Ніх вивихнув, коли падав і схопився за корінь), перш ніж дозволити переконати себе вирушити по допомогу.

Ніх пробирався крізь північно-західну частину кладовища, слизьке опале листя, заплутане плетиво плюща, де влаштували собі домівки лиси і вдивлялися в нікуди сліпі янголи, бо йому треба було поговорити з Поетом.

Поет звався Німія Трот, і на вкритому зеленню надгробку було написано:

Тут покоїться смертне тіло Німії Трота

Поета

1741-1774

Лебеді співають перед смертю

Ніх покликав:

— Пане Трот? Чи можу я попросити у вас поради?

Очі Німії Трота спалахнули:

— Авжеж, відважний хлопчику. Порада поета — щедрість короля! Як я можу пролити єлей, ні, не єлей, бальзам на твої рани?

— Та то взагалі не рани. Я просто… Ну, з'явилася давня моя знайома, і я не знаю, чи шукати її і поговорити з нею, чи просто забути.

Німія Трот виструнчився на повний зріст (і все одно був нижчий за Овенса), схвильовано приклав обидві руки до грудей і сказав:

— О, ти мусиш піти до неї і благати, називати своєю Терпсихорою, своєю Ехо, своєю Клітемнестрою. Ти мусиш присвячувати їй вірші, величні оди — я допоможу тобі — і в такий, лише в такий спосіб завоювати серце своєї коханої.

— Але мені не треба завойовувати її серце. Вона не моя кохана, — відповів Ніх. — Просто людина, з якою мені приємно спілкуватися.

— З усіх органів, — заявив Німія Трот, — язик найбільш видатний. Завдяки йому ми відчуваємо і солодкість вина, і гіркоту отрути, тому вимовляємо слова і солодкі, і бридкі одним язиком. Йди до неї! Говори до неї!