Книга кладовища - Страница 5

Відтак Сайлас підійшов до пані Овенс і глянув на немовля, яке спало в неї на руках. Він вигнув брови.

— Пані Овенс, як його звати?

— Його мати мені цього не сказала.

— Зрозуміло, — мовив Сайлас. — Але в будь-якому разі, його старе ім'я навряд чи стане у пригоді. Там, за межами кладовища, є люди, які хочуть завдати малому шкоди. Гадаю, ми самі підберемо йому ім'я, еге ж?

Кай Помпей підійшов і оглянув дитя:

— Він чимось схожий на мого проконсула, Марка. Назвімо його Марком.

Джосая Вортінґтон зауважив:

— Мені він нагадує мого садівничого, Стеббінса. Хоч я б так його не називав, Стеббінс був гірким п'яничкою.

— Вони схожі з моїм племінником Гаррі, — втрутилася Матінка Скрегіт, і скидалося на те, що все кладовище збирається взяти участь в іменуванні, кожен мешканець знаходив риси подібності між немовлям і кимось давно забутим, аж коли встряла пані Овенс.

— Ні на кого він не схожий, він такий як є, — твердо заявила вона. — Ніхто ні на кого не схожий.

— Тоді хай буде Ніхто, — запропонував Сайлас. — Ніхто Овенс.

І саме тоді хлопчик широко розплющив очі, наче відгукнувся на нове ім'я. Він роззирнувся, вдивляючись в обличчя мертвих, у туман, у місяць. Він подивився на Сайласа й не відвів погляду. І погляд цей був серйозним.

— Що за ім'я таке — Ніхто? — озвалася шокована Матінка Скрегіт.

— Це його ім'я, й ім'я хороше, — відповів Сайлас. — Воно берегтиме його.

— Неприємності мені не потрібні, — сказав Джосая Вортінґтон. Немовля подивилося на нього, а потім, чи то від голоду, чи від утоми, чи суму за домівкою, родиною, своїм світом, скривило личко й зайшлося плачем.

— Ідіть, — запропонував пані Овенс Кай Помпей. — Подальше ми обговоримо без вас.

Пані Овенс чекала коло поховальної каплички. Більше сорока років тому її, схожу на маленьку церкву зі шпилем, оголосили будівлею, що становить історичну цінність. Але міська рада вирішила, що реставрувати її буде надто дорого, маленька капличка на зарослому кладовищі нікого не цікавила, тому її просто замкнули й чекали, поки сама завалиться. Вона поросла плющем, але була збудована на совість, тому цього сторіччя розвалюватися не збиралася.

Дитя заснуло на руках у пані Овенс. Вона його ніжно колисала під стару колискову, яку ще її мама співала, коли пані Овенс була немовлям, ще за часів, коли чоловіки тільки-но почали носити напудрені перуки. Пісня линула:

Спи, моє малятко, спи,
Спи, є час ще поки.
Як зростеш, побачиш світ,
Але зараз — спокій.
Поцілунки,
в танці двоє;
Скарб знайди
і ймення своє…

Пані Овенс проспівала ці рядки до того, як зрозуміла, що забула, чим повинна закінчуватися колискова. Їй здавалося, що там має бути щось про «волохаті ноги», але це могла бути вже інша пісня, тож вона її не доспівала, а почала іншу, про «Чоловіка на місяці», а потім, душевним таким, яким співають народних пісень, голосом заспівала більш сучасну, про хлопчика, який дістав сливку з пирога, а відтак завела довгу баладу про молодого панича, чия дівчина без якоїсь очевидної причини отруїла його стравою з плямистих вугрів, а тоді з-за каплички вийшов Сайлас з картонною коробкою в руках.

— Тримайте, пані Овенс, — сказав він. — Купа корисних речей для хлопчика, що підростає. Ми можемо зберігати це все у склепі, еге ж?

Замок упав йому в долоні, і Сайлас прочинив залізні двері. Пані Овенс зайшла всередину, підозріливо оглядаючи полички й старі дерев'яні лави, сперті об стіну. В одному кутку стояли поїдені пліснявою коробки зі старими метричними книгами парафіян, а з іншого боку крізь прочинені двері було видно вікторіанський унітаз і рукомийник з одним краном для холодної води.

Немовля розплющило очі.

— Тут можна тримати їжу, — сказав Сайлас. — Приміщення прохолодне, тож харчі зберігатимуться довше. — Він витяг з коробки банан.

— І що це таке? — запитала пані Овенс, розглядаючи жовто-брунатну штуку.

— Це банан. Тропічний фрукт. Гадаю, треба з нього зняти шкірку, — відповів Сайлас, — отак.

Дитинча — Ніхто — стало вивертатися з рук пані Овенс, і та поставила його на кам'яну підлогу. Малий швиденько почеберяв до Сайласа і вчепився за його штани.

Той подав малюкові банан.

Пані Овенс спостерігала, як Ніхто їсть.

— Ба-нан, — задумливо вимовила вона. — Ніколи про таке не чула. Ніколи. І яке воно на смак?

— І гадки не маю, — відповів Сайлас, який споживав лише один харч, і то були не банани. — Отут можна влаштувати малому ліжечко.

— І не подумаю, у нас із Овенсом прекрасна затишна могилка, а поруч клумба з нарцисами. Там доста місця, вистачить і маленькому. В будь-якому разі, — додала вона, щоб Сайлас не подумав, буцімто вона гребує його гостинністю, — я не хочу, щоб хлопчик завдавав тобі клопоту.

— Не завдаватиме.

Малий доїв банан. А що не з'їв, розмазав по собі й радесенько всміхався, замурзаний та рум'яний.

— Нан! — заявило хлопча.

— Ти диви, який він розумничок, — розчулилася пані Овенс. — А який безлад улаштував! Ану, шануйся, малий пролазо, — і заходилася знімати шматочки банана з його одягу й волосся. — Як думаєш, що вони вирішать?

— Не знаю.

— Я не можу його покинути. Я ж пообіцяла його мамі.

— Свого часу я побував у різних ролях, — відповів Сайлас, — але ким я ніколи не був, то це матір'ю. І зараз теж не збираюся нею бути. Але я можу виходити з кладовища…

— А я — ні. Тут поховано мої кістки. І Овенсові. Я ніколи не зможу полишити цвинтар.