Книга кладовища - Страница 4

— Куди ви? — запитав Джек.

— Тут є й інші ворота, — відповів незнайомець. — Моє авто на протилежному боці пагорба. Не зважайте на мене. Ви навіть не пам'ятатимете цієї розмови.

— Не пам'ятатиму, — погодився чоловік на ім'я Джек. Він пам'ятав, що піднявся пагорбом, що лисиця видалася йому дитиною, що доброзичливий доглядач кладовища вивів його назад на вулицю. Він засунув ножа в піхви й сказав:

— Тоді добраніч.

— І вам добраніч, — побажав незнайомець, якого Джек вважав доглядачем.

І чоловік на ім'я Джек вирушив на пошуки немовляти униз пагорбом.

Незнайомець, лишаючись у тіні, дивився вслід Джекові, поки той не зник з очей. Тоді рушив крізь ніч, вище й вище, до галяви біля верхівки пагорба, де височів обеліск поряд із кам'яною плитою, встановлений на честь Джосаї Вортінґтона, місцевого броваря, політика і, згодом, баронета, який близько трьохсот років тому викупив старе кладовище й землю навколо нього та передав у довічне володіння місту. Для себе він лишив найкраще місце на пагорбі — природний амфітеатр, з якого було видно все місто й околиці, — і зробив так, щоб кладовище кладовищем і лишалося, за що тамтешні мешканці були йому вдячні, хоча на думку баронета Джосаї Вортінґтона, вдячні недостатньо.

Кажуть, на кладовищі спочивало близько десяти тисяч душ, але більшість із них міцно спали або не цікавилися щонічними справами, тому в залитому місячним сяйвом амфітеатрі їх зібралося не більше трьохсот.

Незнайомець наблизився тихо, мов туман, і мовчки спостерігав за розвитком подій із тіні.

Слово мав Джосая Вортінґтон:

— Люба пані. Ваша впертість дещо… Хіба ви самі не бачите, як це сміховинно?

— Ні, — відповіла пані Овенс, — не бачу.

Вона сиділа на землі зі схрещеними ногами, і на колінах у неї спало живе дитя. Блідими руками вона притримувала голівку малюка.

— Пані Овенс хоче сказати, перепрошую вашу честь за втручання, — озвався пан Овенс, — що їй це не здається сміховинним. Вона вважає це своїм обов'язком.

Пан Овенс знав Джосаю Вортінґтона, коли вони обидва були ще живі (власне, він виготовив кілька предметів меблів для заміського маєтку Вортінґтонів неподалік Інґлшема), і досі перед ним благоговів.

— Своїм обов'язком? — баронет Джосая Вортінґтон похитав головою, мов хотів виплутатися з павутиння. — Обов'язок, пані, ви маєте перед кладовищем і громадою безтілесних духів, привидів і подібних сутностей, і тому ваш обов'язок якнайшвидше повернути це створіння в його природне середовище, яке аж ніяк не тут.

— Його мати доручила хлопчика мені, — сказала пані Овенс, наче це все пояснювало.

— Любонько моя…

— Я вам не любонька, — відказала пані Овенс, підводячись. — І направду, я взагалі не розумію, чого це сиджу тут і патякаю з вами, старими телепнями, бо цей хлопець невдовзі прокинеться голодним, і де це я маю знайти йому їжі на кладовищі, хотілося б знати?

— А я про що кажу? — суворо відзначив Кай Помпей. — Чим ти його годуватимеш? Як ти про нього дбатимеш?

Очі пані Овенс спалахнули.

— Я можу його доглядати незгірш од рідної мами. Вона доручила його мені. Дивіться, я ж тримаю його, хіба ні? Я можу його торкатися.

— Бетсі, дослухайся до здорового глузду, — встряла матінка Скрегіт, мініатюрна старенька в чималенькому капелюшку й пелерині, які вона носила за життя та в яких її і поховали. — Де він житиме?

— Тут, — відказала пані Овенс. — Ми могли б надати йому Свободу кладовища.

Рот Матінки Скрегіт округлився від подиву.

— Але, — промовила вона, — але ні, ніколи.

— А чому б і ні? Він буде не першим чужинцем, який дістане Свободу.

— Твоя правда, — зауважив Кай Помпей, — але той не був живим.

Таким чином, незнайомець зрозумів, що його, незалежно від власного бажання, втягують у розмову, і неохоче вийшов з тіні, сам як пляма темряви.

— Так, — погодився він, — я не живий. Але я пристаю на бік пані Овенс.

Джосая Вортінґтон перепитав:

— Справді, Сайласе?

— Так. На добро чи на лихо — і я твердо переконаний, що на добро, — пані Овенс із чоловіком узяли це дитя під свій захист. І для того, щоб його виховати, знадобляться більш ніж ці дві добрі душі. Це вимагатиме зусиль усього кладовища, — мовив Сайлас.

— А як щодо їжі й решти необхідних речей?

— Я можу виходити з кладовища й повертатися. Можу приносити йому їжу.

— Це ти все добре кажеш, — зазначила Матінка Скрегіт. — Але ти з'являєшся і йдеш, і ніхто не знає, де ти є. Ти можеш зникнути на тиждень, і хлопець помре з голоду.

— Ви мудра жінка, — сказав Сайлас, — тепер я розумію, чому всі навколо такої високої думки про вас.

Він не міг керувати думками мертвих, як робив це з живими, але міг користатися з усіх можливих лестощів і переконань, бо й мертві їм підвладні. Потім він ухвалив рішення.

— Чудово. Якщо пан і пані Овенс будуть йому батьками, я стану його опікуном. Я залишатимуся тут, а якщо матиму потребу полишити кладовище, знаходитиму когось, хто замінить мене, приноситиме дитині їсти й доглядатиме її. Ми можемо скористатися склепом у каплиці, — додав він.

— Але, — протестував Джосая Вортінґтон. — Але! Людська дитина. Жива дитина. Ну справді ж. Подумайте. Це кладовище, а не дитячий садочок, хай вам грець.

— Саме так, — кивнув Сайлас. — Дуже слушна думка, сер Джосая. Я б і сам не сказав краще. От саме з цієї причини, а не з жодної іншої, надзвичайно важливо виховати цю дитину з якомога меншим втручанням у, якщо ви пробачите мені цей каламбур, життя кладовища.