Книга кладовища - Страница 50

К оглавлению

— Та це не мені треба, — зауважила Скарлет. — Я для друга цікавлюсь.

Пан Фрост доїв останній шматочок смаженої тріски і повів далі:

— Я думаю, шукати треба у бібліотеці. Якщо в інтернеті нема, то буде в газетних архівах. Що спонукало тебе до пошуків?

— А, — Скарлет не хотіла дуже забріхуватися, — один мій знайомий хлопчик. Це він питав.

— Однозначно бібліотека. Бр-р-р. Убивство. Аж дрижаки беруть.

— Мене теж, — підтримала Скарлет. — Трошки.

І з надією додала:

— А ви не були б такі ласкаві підвезти мене до бібліотеки по обіді?

Пан Фрост відкусив шматочок від скибочки картоплі, розжував його і розчаровано подивився на решту:

— Картопля так швидко вистигає, еге ж? Ось ти обпікаєш собі язика об неї, а за хвилину дивуєшся, як це вона вже така холодна.

— Вибачте, мені не варто просити возити мене всюди…

— Ні-ні, все гаразд, — перебив її пан Фрост. — Я просто задумався, як краще спланувати час по обіді й чи любить твоя мама шоколад. Пляшка вина чи шоколад? А може, і те, й інше?

— Додому з бібліотеки я сама доберуся, — сказала Скарлет. — І вона любить шоколад. Я теж.

— Тоді шоколад, — полегшено зітхнув пан Фрост.

Вони дійшли до маленького зеленого міні, припаркованого поряд із високою терасною забудовою.

— Сідай. Я відвезу тебе до бібліотеки.

Бібліотеку — квадратну будівлю з цегли й каменю — було зведено ще на початку минулого сторіччя. Скарлет роззирнулася і пішла до реєстраційної стійки.

— Чим можу допомогти? — спитала жінка.

— Я хочу переглянути старі газетні архіви.

— Це для шкільного завдання?

— Для місцевої історії, — киваючи відповіла Скарлет, горда тим, що не збрехала.

— Газетні архіви у нас на мікрофільмі, — відповіла бібліотекарка, пишна жінка з великими срібними кільцями у вухах.

Скарлет відчувала, як серце гупає у грудях, і була впевнена, що в неї на лобі написано «брехуха» чи «підозріле дівчисько», але бібліотекарка провела її в кімнату з коробками, які скидалися на монітори, і показала, як ними користуватися, щоб передивлятися по одній газетні сторінки.

— Колись ми все переведемо у цифровий формат, — сказала жінка. — Який часовий проміжок тебе цікавить?

— Тринадцять-чотирнадцять років тому, — відповіла Скарлет. — Точніше не знаю. Але, як знайду те, що шукаю, точно знатиму, що це воно.

Бібліотекарка видала дівчинці коробку з п'ятирічним газетним архівом на мікрофільмах і мовила:

— Відривайся.

Скарлет вважала, що вбивство цілої родини буде на передовиці, але врешті-решт потрібну статтю знайшла на п'ятій сторінці. Це сталося в жовтні, тринадцять років тому. Стаття не містила нічого цікавого, жодних описів, лише констатацію фактів: архітектора Рональда Доріана (36 років), його дружину-видавчиню Карлотту (34 роки) і їхню дочку Місті (7 років) знайдено мертвими в будинку номер тридцять три на Данстен-роуд. Можливо, умисне вбивство. Речник поліції заявив, що на цьому етапі розслідування для коментарів поки що зарано, але в кількох напрямах ведеться серйозна робота.

Не було жодного натяку на причину смерті, ані слова про зниклого малюка. Про зрушення в розслідуванні протягом наступних тижнів не повідомляли нічого, як і не з'явилося жодних коментарів поліції, принаймні Скарлет їх так не знайшла.

Але це було воно. Дівчинка була впевнена, що будинок номер тридцять три на Данстен-роуд їй знайомий. Вона була там.

Скарлет повернула коробку мікрофільмів бібліотекарці, подякувала їй і рушила додому, осяяна квітневим сонцем. Її мати куховарила, не те щоб дуже успішно, судячи зі смороду горілого, який забивав майже всю квартиру. Скарлет сховалася у своїй кімнаті, розчахнула вікна, щоб гар вийшов, а потім умостилася на ліжку і взяла слухавку.

— Алло? Пане Фрост?

— Скарлет? Домовленість на вечерю в силі? Як там мама?

— Так, усе під контролем, — відповіла Скарлет, процитувавши матір, якій вона переказала запитання. — Пане Фрост, а ви давно живете у своєму будинку?

— Чи давно? Ну, місяці чотири.

— А як ви його знайшли?

— Через агенцію нерухомості. Він був вільний і мені по кишені. Більш-менш. Я хотів знайти помешкання на пішій відстані від кладовища, а цей будинок ідеально розташований.

— Пане Фрост, — Скарлет думала, як би це сказати, і вирішила не ходити околяса. — Тринадцять років тому у вашому будинку вбили трьох людей. Родину Доріанів.

На іншому кінці дроту запанувала тиша.

— Пане Фрост? Ви мене чуєте?

— Так, чую, Скарлет. Вибач. Я просто не очікував таке почути. Будинок старий. Я маю на увазі, всяке могло тут статися за ці роки. Але щоб таке… А що саме сталося?

Скарлет не знала, чи багато слід йому розповідати. Тому сказала:

— У старій газеті була невеличка стаття. Там просто згадували адресу й більш нічого. Ні причин смерті, ні подробиць не було.

— Боже милий, — здавалося, пана Фроста новина заінтригувала ще більше, ніж саму Скарлет. — Це, дівчинко моя, вже парафія місцевих істориків. Лиши цю загадку мені. Я все дізнаюся і повідомлю тобі.

— Дякую, — з полегшенням відповіла Скарлет.

— Я маю підозру, що ти телефонуєш, а не питаєш мене за вечерею, бо якщо Нуна дізнається, що в моєму будинку сталося вбивство, навіть тринадцять років тому, вона заборонить тобі приходити до мене чи на кладовище. Тому я, мабуть, не згадуватиму про це, поки ти сама не вирішиш це зробити.

— Дякую, пане Фрост!

— Побачимося о сьомій. З шоколадом.