Книга кладовища - Страница 51

Вечеря була на диво приємною. Запах горілого вивітрився з кухні. Курка смакувала добре, салат — ще краще, картопелька, щоправда, була сухувата, але радісний пан Фрост оголосив, що саме таку він любить, і попросив добавки.

Букет потішив хазяйку, шоколад, який вони з'їли на десерт, був досконалим, і пан Фрост досидів спочатку за бесідами, а потім і за телевізором аж до десятої, а відтак сказав, що вже мусить йти додому.

— Час, припливи й історичні дослідження нікого не чекають, — повідомив він, потиснув Нуні руку, змовницьки підморгнув Скарлет і пішов.

Скарлет намагалася знайти Овенса уві сні, думала про нього, коли засинала, уявляла, як іде по кладовищу, шукаючи його, але, коли нарешті заснула, то блукала центральною частиною Глазго з друзями зі старої школи. Вони шукали якусь конкретну вулицю, але раз у раз упиралися в глухий кут.

* * *

А глибоко під Краківським пагорбом, у найглибших сховках під печерами Драконового Лігва, панна Лупеску перечепилася і впала.

Сайлас присів навпочіпки поруч і підтримав їй голову долонями. Обличчя панни Лупеску було у крові, не лише в чужій, але й у власній.

— Ти мусиш полишити мене, — сказала вона. — Врятуй хлопчика.

Вона була напіввовчицею і напівжінкою одночасно, з жіночим обличчям.

— Ні, — відказав Сайлас. — Я не покину тебе.

Позаду них Кандар колисав порося, як діти колисають ляльок. Розтрощене ліве крило мумії вже не триматиме її в повітрі, але бородате обличчя Кандара лишалося незворушним.

— Вони повернуться, Сайласе, — прошепотіла панна Лупеску. — Дуже скоро зійде сонце.

— Тоді нам доведеться розібратися з ними до того, як вони знов будуть готові напасти. Ти можеш встати?

— Так. Я — Божий пес, — відповіла панна Лупеску. — І я стоятиму.

Вона відвернулася, сховала обличчя в тіні, зігнула й розігнула пальці. А коли знову підвела голову, то вже була вовча голова. Панна Лупеску сперлася передніми лапами на камінь і важким зусиллям підняла себе на ноги — сірого вовка, більшого за ведмедя, із хутром і писком, поплямованими кров'ю.

Вона захилила голову назад і завила, і в цьому витті злилися воєдино лють і виклик. Вовчиця вишкірилася та нахилила голову.

— А тепер, — прогарчала панна Лупеску, — ми з цим покінчимо.

* * *

У неділю по обіді задзвонив телефон. Скарлет сиділа на першому поверсі й ретельно перемальовувала обличчя з читаної манґи. Слухавку підняла мама.

— Як дивно, ми саме про тебе згадували, — сказала вона, хоча насправді нічого такого не було. — Це був чудовий вечір. Я отримала величезне задоволення. Ні-ні, жодного клопоту. Шоколад? Він був божественний! Просто прекрасний. Я сказала Скарлет, щоб вона переказала тобі, що як захочеш добре повечеряти, просто дай знати. Скарлет? Так, вона вдома. Я покличу. Скарлет!

— Я тут, мамо, — відповіла Скарлет. — Не треба кричати. Пане Фрост?

— Скарлет? — голос у Фроста був радісно-схвильований. — Я… Стосовно справи, про яку ми розмовляли. Про те, що сталося в моєму будинку. Можеш передати своєму другові, що я дізнався… Коли ми говоримо про цього друга, це ти так завуальовано про себе чи про справжню особу? Якщо це не надто особисте запитання.

— Я про справжнього друга, якому це потрібно знати, — відповіла Скарлет.

Мати здивовано на неї глянула.

— То скажи своєму другові, що я до дечого докопався, ну, не в буквальному сенсі, а, як то кажуть, витяг на світ Божий в результаті масштабної розвідки, зрештою, я думаю, що нарив справжні дані про цю справу. Наткнувся на дещо таємне. Дещо, чого, на мою думку, не варто розголошувати. Але я знайшов.

— Наприклад?

— Ну… Тільки не вважай мене схибленим. Наскільки я зрозумів, загинуло троє. Але, здається, вижило немовля. Це була родина не з трьох, а з чотирьох осіб. Убито трьох. Перекажи своєму другові, хай приходить до мене, і я все йому розповім.

— Я скажу, — відповіла Скарлет.

Коли вона поклала слухавку, її серце билося в грудях, як пташечка в тенетах.

Ніх спускався вузькими кам'яними сходами вперше за шість років. У залі під пагорбом його кроки розходилися луною.

Зійшовши з останньої сходинки, хлопець чекав на появу Винищувача. Він чекав і чекав, але ніхто не з'являвся, ніхто не шепотів, не ворушився.

Ніх озирнувся, анітрохи не збентежений повною темрявою, дивлячись, як бачать мертві. Він підійшов до кам'яного вівтаря, на якому лежали чаша, брошка й ніж.

Хлопець простягнув руку і торкнувся вістря ножа. Лезо виявилося гострішим, ніж Ніх очікував, і прокололо йому шкіру на пальці.

— ЦЕ СКАРБ ВИНИЩУВАЧА, — прошепотів потрійний голос, але він був тихшим, ніж пам'ятав Ніх, менш впевненим.

На що Овенс відповів:

— Ти найстарший мешканець кладовища. Я прийшов поговорити з тобою. Мені потрібна порада.

Тиша. А потім:

— НІХТО НЕ ПРИХОДИТЬ ДО ВИНИЩУВАЧА ПО ПОРАДИ. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ. ВИНИЩУВАЧ ЧЕКАЄ.

— Я знаю. Але Сайласа немає. І я не знаю, з ким ще про це поговорити.

І тиша у відповідь. Лише тиша, що відгонила пилом і самотністю.

— Я не знаю, що робити, — чесно зізнався Ніх. — Я думаю, що зможу дізнатися, хто вбив моїх рідних. Хто хотів убити мене. Але для цього треба вийти за межі кладовища.

Винищувач мовчав. Його димні хвости повільно клубочилися залою.

— Я не боюся померти, — провадив Ніх. — Але ж стільки дорогих мені людей витратили так багато часу, щоб вберегти, навчити, захистити мене.

Знову лиш тиша.

— Я мушу зробити це сам.