Книга кладовища - Страница 67

Уявіть моє безмежне розчарування вже в підлітковому віці, коли я прочитав, що то була ніяка не відьма, а три протестантські мучениці, спалені за наказом королеви-католички. І це розчарування мене не покинуло, а разом з історією Кіплінґа про прикрашений каменями посох погонича слонів стало початком моєї історії «Надгробок для відьми». І хоча тепер це аж четвертий розділ, то була перша частина «Книги кладовища», яку я хотів написати понад двадцять років.

Ідея була дуже простою: розповісти історію хлопчика, вихованого на кладовищі. І надихнув мене мій син, Майкл, якому було тоді два роки, а тепер — двадцять п'ять (як мені тодішньому). Зараз він уже вищий за мене, а тоді, малюк, їхав на своєму триколісному велосипеді по кладовищу, осяяний сонцем, повз могилу, яку я колись вважав відьминою.

Мені було, як я вже сказав, двадцять п'ять, і в мене виник задум книжки, справжній задум.

Я намагався її написати і зрозумів, що задум поки що кращий, ніж із мене письменник. І я писав далі, але також, опановуючи ремесло, писав інші історії. Я писав двадцять років, аж поки зміг написати «Книгу кладовища» або принаймні зрозумів, що краще вже не писатиму. Я хотів, щоб книжка складалася з коротких історій. І щоб була романом, бо я уявляв її саме романом. Розбіжність між цими двома бажаннями була і захопливою, і нестерпною.

Я написав її так добре, наскільки був спроможний. Це єдиний відомий мені спосіб писати. Це не означає, що обов'язково має вийти щось хороше. Це лише означає, що докладено усіх зусиль. А найголовніше — я написав історію, яку сам хотів прочитати.

Я дуже довго її починав і дуже довго закінчував. І ось, одного лютневого вечора, я дописував останні дві сторінки.

У першому розділі я написав кострубатого вірша з двома незавершеними рядками. А тепер настав час його дописати. Що й я зробив. Цей вірш, як виявилося, закінчувався так:

«Всі шляхи пройди собою
Упевненим кроком».

І в мене запекло в очах. Тоді, лише тоді й не раніше, я вперше ясно усвідомив, про що пишу. Починав я писати книжку про дитинство, дитинство хлопчика на ім'я Ніх, яке минуло на кладовищі, проте було аж ніяк не гіршим за будь-яке інше дитинство. А тепер писав про те, як бути батьком, про головну трагікомедію батьківства: якщо ви виконаєте свій обов'язок сумлінно, якщо гідно виховаєте своїх дітей, то ви їм більше не потрібні. Якщо ви все зробили правильно — вони йдуть. У них будуть свої життя, і сім'ї, і майбутнє.

Я сидів у садку, дописував останню сторінку й розумів, що написав кращий твір, ніж збирався. Може, навіть кращий за себе.

Такого не передбачиш наперед. Інколи до чогось докладаєш максимальних зусиль, але все марно. А буває так, що результат перевершує всі можливі сподівання.

А потім, незалежно від того, гарним був текст чи поганим, виправдав надії чи обманув їх, письменник знизує плечима і переходить до наступного тексту, хоч би яким він був.

Так і живе.

6

У промові треба сказати, що збирався сказати це від щирого серця і підбити підсумки. Я не знаю, що насправді сьогодні виголосив. Але я точно знаю, що хотів сказати наступне:

Читати важливо. Книжки важливі. Бібліотекарі важливі. (Але не забувайте: бібліотеки — не дитячі садочки, але інколи дикі діти зростають серед стосів книжок.) Бути крутим для своїх дітей — дивовижний і малоймовірний розвиток подій. Дитяча література — найважливіша з усіх.

Ось. Ми, вигадники історій, знаємо, що побрехеньки — наше ремесло. Але це добра брехня, яка віщує правду, і наш обов'язок перед читачами — зробити ці оповідки щонайкращими. Тому що кожна історія десь комусь потрібна. Комусь, хто виросте з іншим світоглядом, хто без цієї історії буде іншою людиною. Комусь ця історія принесе надію, мудрість, доброту чи втіху. І саме тому ми пишемо.

Післямова

Ми були молоді й дуже бідні. Винаймали помешкання над крамницею у високому, вузькому і старому будинку. Кухня й вітальня були на одному поверсі, на наступному — одна зі спалень, ванна й мій кабінет, а ще вище — мансардова спальня й довга кімната з низькою стелею (такою низькою, що дорослому доводилося мало не коцюрбитися, щоб стояти під нею), і там були дитяче ліжечко та манеж. Мій син Майкл понад усе любив свій триколісний велосипед, але не мав де кататися на ньому вдома, не ризикуючи впасти додолу сходами, тому я брав сина, велосипед і виносив на подвір'я місцевої церкви, що стояла на іншому боці вузенької вулички. Там Майкл катався досхочу, а я сидів на сонечку, читав книжки, поглядав на сина, на сірі надгробки, з яких час наполовину постирав написи, і чудувався, як природно виглядає малюк у такому оточенні. Отак усе й почалося. Я подумав, що назву цю книжку «Книга кладовища». Як у Кіплінґа — «Книга джунглів».

Я піднявся в кабінет і спробував написати сцену, де збіговисько привидів сперечається про те, чи прийняти людське дитя на цвинтар. З'являється вампір і присоромлює їх, схиляючи до згоди, а вовкулака зголошується бути вчителем хлопчика. Вийшло не дуже. Не знаю, що сталося з тією чернеткою. Я ніколи нічого не викидаю, але відтоді я її не бачив. Я багато думав про цю книжку. І пообіцяв собі вирости у письменництві, щоб належно її написати.

Я писав.

Якоїсь миті я зневірився в тому, що колись її напишу. Але все одно мені подобалися кладовища й ця ідея.

За десять років я спробував знову. Коли дивився документальну стрічку про південноамериканські загони смерті. Якась дівчина щоночі ховалась у мавзолеї, бо на кладовища ескадрони смерті не заходили. І я зрозумів, чого бракувало в моїй ненаписаній книжці. Причина не виходити з кладовища — безпека. Так.