Книга кладовища - Страница 66

«КНИГА КЛАДОВИЩА!», — вигукнули чотирнадцять бадьорих голосів, і тоді я подумав, що, може, ще не прокинувся, але ж номінантам, либонь, не телефонують так радісно…

«…щойно виграла…»

«МЕДАЛЬ НЬЮБЕРІ!» — хором закінчили вони. Щасливим таким хором. Я обвів поглядом кімнату готелю, щоб переконатися, що мені це точно не ввижається уві сні. Ні, все виглядало цілком справжнім.

Ти зараз на зв'язку зі щонайменше п'ятнадцятьма вчителями і бібліотекарями, чудовими, розумними, прекрасними людьми, подумав я. Тільки не сварися, як того дня, коли отримав «Г'юґо». Це було дуже розумним рішенням, бо на язиці збиралася така велика, потужна, кількаповерхова лайка. Ну, вона ж саме для таких випадків. Якщо пам'ять мені не зраджує, я відповів: «Ви впевнені, що сьогодні понеділок?» А потім затинався чимось на кшталт «дякуюдякуюдякуюдякуюцевартувалотогощобпрокинутися».

А потім світ збожеволів. Задовго до того, як продзвенів приліжковий будильник, я вже мчав в аеропорт і одному за другим давав інтерв'ю журналістам. «Як воно, виграти Ньюбері?», — питали мене вони. «Чудово», — відповідав я. І це справді було чудово.

У дитинстві мені дуже подобалася «Зморшка в часі», навіть попри те, що в паффінівському виданні було неправильне перше речення, але цей твір здобув Медаль Ньюбері, і це було важливо для мене, хоч я й був англійцем.

А потім мене питали, що я думаю з приводу розбіжностей між популярними книжками й переможцями нагороди, і як, на мою думку, я вписуюся між ними? Я визнав, що знаю про дискусію.

Якщо ви не в курсі, то в інтернеті якийсь час вирували суперечки про те, хто виграє медаль останнім часом, які книжки мали б дістати цю відзнаку в майбутньому й чи це взагалі нагорода дитячої чи дорослої літератури. Одному з журналістів я зізнався, що перемога «Книги кладовища» мене здивувала, бо я вважав, що такими відзнаками зазвичай виокремлюють і підтримують книжки, які потребують допомоги, а моїй «Книзі» така поміч не потрібна.

Я нерозумно став на бік популізму й запізно усвідомив, що мав на увазі зовсім інше.

Вийшло так, наче деякі люди вважають, що є розподіл на книжки, якими читачеві дозволено насолоджуватися, і такі, які йому корисні, а мені треба обрати, на чиєму я боці. Від нас усіх чекають вибору. А я в це не вірив — і досі не вірю.

Я завжди був і досі стою на боці книжок, які ви любите.

4

Я пишу цю промову за два місяці до виголошення. Майже місяць тому помер мій батько. Несподівано помер. Він був здоровим, щасливим, у ліпшій фізичній формі, ніж я, а його серце без попередження не витримало. Тому, мовчазний і зболілий, я перетнув Атлантичний океан, сказав останні слова, почув від родичів, яких не бачив роками, який я схожий на тата, зробив усе, що треба було зробити. Я й сльози не зронив.

Не те, щоб я не хотів плакати. Але здавалося, що в цій шаленій круговерті подій не випало й миті, щоб просто зупинитися й усвідомити це горе, випустити все, що було всередині. Цього так і не сталося.

Учора вранці товариш надіслав мені сценарій. То була історія чийогось життя. Уявного персонажа. В останній чверті оповіді померла дружина головного героя, і я сів на диван і розплакався, як дорослий. Голосно схлипував, стогнав і розмазував сльози по обличчю. Всі невиплакані за батьком сльози прорвалися і спустошили мене, і очистили, і зробили новим, наче світ після грози.

Я розповідаю вам це тому, що інколи забуваю, і мені треба про це нагадувати… А це — гостре і цілюще нагадування.

Я пишу вже чверть сторіччя.

Коли люди розповідають, що мої історії допомагають їм пережити втрату близьких — дітей або часом батьків — чи помагають у миті хвороби й особистого горя; або діляться тим, що мої історії дали імпульс полюбити книжки чи вибрати фах; або коли показують мені тексти з моїх книжок чи ілюстрацій з них у вигляді татуювань, покликаних зберегти спогади про події, настільки важливі, що вони хочуть носити їх із собою повсякчас… У такі миті, що повторюються знову і знову, я намагаюся бути ввічливим і вдячним, але направду забуваю їх, як неважливі.

Я писав ці історії не для того, щоб допомогти людям пережити важкі часи. Я не писав їх, щоб заохотити чи відрадити від читання. Я написав їх, бо мене цікавить сама історія, бо в моїй голові завівся хробак, маленька непосидюча ідея, яку я маю пришпилити до паперу й розгледіти уважно, щоб зрозуміти, що я про неї думаю, як ставлюся. Я написав ці історії, бо мені цікаво дізнатися, що сталося далі з людьми, яких я вигадав. Я писав їх, щоб годувати сім'ю.

І тому, приймаючи подяки, я почуваюся майже нікчемою. Я забув, що для мене, малого хлопчика, означали історії, забув свої відчуття в бібліотеці: вигадка була втечею від нестерпного, дверима до неймовірно привітних світів, де існували правила, які легко було зрозуміти. Історії були єдиним способом дізнатися про життя без справжнього досвіду, чи досвідом, як у середньовічного отруйника, що вживав отрути крихітними порціями, щоб згодом бути спроможним прийняти речовину, яка б убила інших, а йому не завдала шкоди. Інколи історії стають способом прийняти навколишній світ і вижити при цьому.

І я згадав. Я не став би тим, ким є сьогодні, без авторів, які зробили мене таким, особливих, мудрих, інколи — просто перших.

Ці миті зв'язку не є неважливими, ці миті, коли історії рятують життя. Бо насправді це — найважливіші миті.

5

Отже, я написав книжку про мешканців кладовища. Малим я любив цвинтарі так само, як і боявся їх. На нашому містечковому кладовищі в Сассексі, де я виріс, найкращим, найдивовижнішим було те, що там колись поховали відьму, яку спалили на головній вулиці.