Книга кладовища - Страница 34

К оглавлению

34

І коли пані Овенс піднялася, він почав:

— Яка ж дивовижна була ніч!

— Невже? — відказала мати.

— Ми танцювали, — вів далі Ніх. — Усі ми. Там, у Старому місті.

— Хіба? — хмикнула пані Овенс. — Танцювали? Ти ж знаєш, що тобі не можна виходити в місто.

Ніх знав, що з мамою в такому настрої розмов краще не вести. Він вислизнув із могили у сутінки, що густішали щомиті.

Хлопчик піднявся пагорбом до чорного обеліска й надгробка Джосаї Вортінґтона, де з природного амфітеатру було видно Старе місто й вогні сучасних кварталів, які його оточували.

Поруч стояв Джосая Вортінґтон.

— Ви ж почали танець. У парі з мером. Ви танцювали з нею.

Баронет лише глянув на хлопця і нічого не відповів.

— Ви танцювали, — повторив Ніх.

— Живі та мертві не мають спільних справ, юначе. Ми більш не є частиною їхнього світу, а вони не мають стосунку до нашого. І якщо ми й танцюємо разом Данс-макабр, танець смерті, то не говоримо про це, і, безумовно, не говоримо про це з живими, — мовив Джосая Вортінґтон.

— Але ж я один з вас.

— Ні, юначе, ще ні. Ти поки що не мертвий.

І тоді Ніх зрозумів, чому він танцював на боці живих, а не з тими, хто спустився пагорбом, і сказав лише:

— Здається, я зрозумів.

І він помчав, помчав униз, десятирічний хлопчик вшкварив так хутко, що майже перечепився об надгробок Діґбі Пула (1758–1860 рр. «І там, де я, будеш і ти»), лише зусиллям волі утримався на ногах і побіг до старої каплиці, нажаханий тим, що може розминутися з Сайласом, що поки він дістанеться туди, опікун уже піде.

Ніх сів на лавку.

Поруч щось заворушилося — хоча й абсолютно нечутно, — і Сайлас промовив:

— Добривечір, Ніх.

— Ти ж був там учора, — сказав хлопчик. — Навіть не кажи, що не був, бо я знаю, що це неправда.

— Був.

— Я танцював із нею. З дамою на білому коні.

— Невже?

— Ти сам бачив! Ти бачив! Живих і мертвих! Ми танцювали. Чому ніхто про це не говорить?

— Тому що існують містерії. Тому що є речі, про які людям заборонено розмовляти. Тому що дечого вони не пам'ятають.

— Але ж ти говориш. Ми зараз розмовляємо про макабр.

— Я його не танцював, — зауважив Сайлас.

— Але ти його бачив.

— Я не знаю, що я бачив, — мовив Сайлас.

— Сайласе, я танцював із нею! — вигукнув Ніх.

У цю мить на обличчі Сайласа промайнуло щось таке, що Ніх злякався, наче мале дитя, яке розбурхало сплячого тигра.

Але Сайлас сказав лише:

— Розмову закінчено.

Може, Ніх і сказав би щось іще — йому кортіло поговорити про безліч речей, хай як нерозумно було б про них говорити, — але щось відвернуло його увагу. Легкий шурхіт, тихий і м'який, і щось холодне та пухнасте торкнулося його обличчя.

Утретє в його житті.

— Дивися, Сайласе, сніг! — вигукнув Ніх, і радість заполонила його, витісняючи всі інші думки й почуття. — Це справжній сніг!

Інтерлюдія
Збори

Невелика табличка в холі готелю повідомляла, що Вашингтонська зала на весь вечір зайнята приватним зібранням, але жодних подробиць про те, що це за зібрання, на ній не було. Направду ж, навіть якби ви побачили тих, хто заповнив Вашингтонську залу, вам би не стало зрозуміліше, що там відбувається, хоча з першого погляду було помітно, що жінок там немає. Самі чоловіки, принаймні це було ясно — вони сиділи за круглими обідніми столами і доїдали десерт.

Було їх близько сотні, усі у стриманих чорних костюмах, але тільки костюми й були однакові. Чоловіки ж були сивокосі, чорноволосі, біляві й руді, чи взагалі лисі. Більшість мали світлу шкіру, але були і чорношкірі, і темношкірі. Були європейці, африканці, індійці, китайці, південноамериканці, філіппінці, американці. Усі вони говорили між собою чи до офіціантів англійською, але акценти були такі ж різноманітні, як і самі чоловіки. Вони прибули з усієї Європи і з усіх куточків світу.

Чоловіки у чорних костюмах сиділи за столами, а один з них, огрядний веселун у фраку, наче щойно з весілля, оголошував з трибуни перелік Хороших Справ, здійснених за рік. Дітей з бідних сімей возили на відпочинок до екзотичних країв. Придбали екскурсійний автобус тим, хто його потребував.

Чоловік на ім'я Джек сидів за центральним столом у першому ряду разом з елегантним сивокосим мужчиною. Вони чекали на каву.

— Час спливає, — мовив сивокосий, — а ми не молодшаємо.

— Я думав над цим, — відповів чоловік на ім'я Джек. — Та справа у Сан-Франциско чотири роки тому…

— Не пощастило, але як квіточки, що квітнуть навесні, тра-ля-ля, це справи не стосується взагалі. Ти схибив, Джек. Ти мав розібратися з ними усіма. Що означало — з немовлям теж. Особливо з немовлям. І «майже» не рахується.



Офіціант у білому кітелі налив кави всім, хто сидів за столом: коротуну з тонкою борідкою, високому блондину з модельно-зірковою зовнішністю і темношкірому головастому чоловікові, який зиркав на всіх, наче роз'ятрений бик. Ці троє намагалися не слухати Джекову розмову, а приділяти максимум уваги промовцю на трибуні, і навіть раз у раз аплодували. Сивокосий додав до кави кілька ложок цукру й енергійно розмішав.

— Десять років, — продовжив він. — Час нікого не чекає. Малий скоро виросте. І що тоді?

— Пане Денді, у мене все ще є час, — почав чоловік на ім'я Джек, але співрозмовник перебив його, тицьнувши в бік пальцем.

— У тебе був час. А тепер у тебе є лише дедлайн. Прояви-но кмітливість. Ми більше не дозволимо тобі байдикувати, годі. Нам уже набридло чекати, усім нам, Джекам.

34