Книга кладовища - Страница 52

К оглавлению

— ТАК.

— Тоді це все. Вибач, що потурбував.

І тоді шепіт пролунав просто у хлопцевій голові, м'який шепіт, із натяком:

— ВИНИЩУВАЧ ПОВИНЕН ОХОРОНЯТИ СКАРБИ, ПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ. ТИ НАШ ХАЗЯЇН?

— Ні, — відповів Ніх.

Тоді в шепоті почулася слабенька надія:

— МОЖЕ, ТИ БУДЕШ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ?

— На жаль, ні.

— ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б СКЛУБОЧИЛИСЯ НАВКОЛО ТЕБЕ. ЯКБИ ТИ БУВ НАШИМ ХАЗЯЇНОМ, МИ Б ДОВІКУ ЗАХИЩАЛИ Й ОХОРОНЯЛИ ТЕБЕ, І НІКОЛИ Б ТИ НЕ ЗНАВ НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Але я не ваш хазяїн.

— Так.

Ніх відчув, як Винищувач зміїться крізь його думки. Той промовив:

— ТОДІ ЗНАЙДИ СВОЄ ІМ'Я.

По тому Винищувач зник з його думок і з підземної зали, і Ніх лишився на самоті.

Хлопець піднімався сходами обережно, але швидко. Він прийняв рішення і мусив діяти швидко, поки думка не перегоріла.

Скарлет чекала його на лавці біля каплички.

— Ну що?

— Я згоден. Ходімо, — відповів Ніх, і крок у крок вони рушили доріжкою до цвинтарної брами.

Тридцять третій номер був високим будинком, дуже вузьким, затисненим між інших будинків терасної блокової забудови. Геть непримітний, з червоної цегли. Ніх здивовано дивився на нього. Зовсім незнайомий і нічим не особливий, просто собі будинок, як решта інших. Замість клумби перед ним був невеликий бетонний майданчик, де стояв зелений міні. Вхідні двері, колись пофарбовані у яскраво-блакитний, зблякнули під впливом часу і сонця.

— І? — спитала Скарлет.

Ніх постукав. Спершу нічого не відбувалося, а потім пролунали кроки на сходах, двері привідчинилися та відкрили погляду коридор і сходи. За дверима стояв чоловік в окулярах, з ріденьким сивим волоссям; він кліпнув, а потім простягнув руку Овенсу і з нервовою усмішкою мовив:

— Ви, мабуть, загадковий друг панни Перкінс. Радий знайомству.

— Це Ніх, — представила хлопця Скарлет.

— Нік?

— Ніх, з «X», — виправила вона. — А це пан Фрост.

Ніх і Фрост потисли один одному руки.

— Чайник на плиті, — сказав пан Фрост. — Як щодо обміну інформацією за чашечкою чаю?

Діти піднялися сходами до кухні, де Фрост налив три чашки чаю і провів гостей до маленької вітальні.

— Будинок вертикальний. Туалет поверхом вище, а мій кабінет і спальні — над ним. Сходи тримають мене у формі.

Вони сиділи на великому дивані насичено фіолетового кольору, який, як повідомив пан Фрост, дістався йому з будинком, і сьорбали чай.

Скарлет боялася, що пан Фрост почне засипати Овенса запитаннями, але ні. Він просто сидів радий-радесенький, наче знайшов надгробок якоїсь знаменитості й тепер вмирав від бажання розказати про це всьому світові. Він нетерпляче совався на стільці, наче знав щось надзвичайно важливе, і мовчання, щоб не розпатякати все цієї ж миті, створювало йому фізичний дискомфорт.

— То що ви дізналися? — спитала Скарлет.

— Ти мала рацію. Себто, тих трьох убили саме в цьому будинку. І… Я думаю, що цей злочин… Ну, не те щоб зам'яли, але забули про нього, чи керівництво пустило його самопливом.

— Як це? — здивувалася Скарлет. — Убивства не кладуть під сукно.

— А це — поклали, — відповів Фрост і допив чай. — Втрутилися люди достатньо впливові, це єдине пояснення, яке я для цього маю, а також для того, що сталося з найменшим малюком.

— І що саме? — спитав Ніх.

— Він вижив. Я в цьому впевнений. Але розшук так і не оголосили. Про зниклого малюка писали б усі газети, хіба ні? Однак вони, мабуть, якось зуміли все зам'яти.

— Хто — вони?

— Люди, які стоять за вбивством цієї сім'ї.

— Ви знаєте якісь подробиці?

— Так. Ну, деякі… — Фрост замовк. — Вибачте. Я… Враховуючи, що саме я знайшов, це просто у голові не вкладається.

Скарлет починало гризти розчарування.

— То що? Що саме ви знайшли?

Фрост видавався присоромленим:

— І справді. Перепрошую, я щось загрався у секретність, а це погана ідея. Історики не ховають знання, а розкопують їх, щоб показати людям, так.

Він замовк, наче вагаючись, і продовжив:

— Я знайшов листа. Нагорі. Його було сховано під розхитаною дошкою у підлозі, — і, повернувшись до Овенса, мовив: — Юначе, я припускаю, що твоє зацікавлення у цій справі, цій жахливій справі, дуже особисте?

Ніх кивнув.

— Більше я не питатиму, — сказав Фрост, підвівся і кивнув хлопцеві. — Йдемо.

І до Скарлет:

— А ти почекай. Спочатку я покажу йому, і якщо він не буде проти, покажу й тобі. Домовилися?

— Домовилися, — відповіла дівчинка.

— Ми не забаримося. Хлопче, ходімо.

Ніх встав і стурбовано зиркнув на Скарлет. Вона усміхнулася і сказала, заспокоюючи його:

— Усе гаразд. Я почекаю тебе тут.

Вона провела поглядом їхні тіні, коли чоловік та хлопчик вийшли з кімнати й піднялися сходами. Скарлет почувалася знервованою, але й схвильованою — від очікування. Їй було страшенно цікаво, про що ж дізнається Ніх, і вона раділа, що друг почує про це першим. Це ж його історія, врешті-решт. Так буде правильно.

А вище сходами пан Фрост вказував дорогу.

Ніх роззирався, поки вони піднімалися, але ніщо не видавалося знайомим. Усе тут було чужим.

— Нам нагору, на самий вершечок, — коментував пан Фрост.

Вони минули ще один сходовий марш. Чоловік спитав:

— Я… Якщо не хочеш — не відповідай, але ти — той малюк, правда?

Ніх мовчав.

— Ось ми й на місці.

Пан Фрост повернув ключ у замку дверей на останньому поверсі, штовхнув їх, і вони з Ніхом увійшли.