Книга кладовища - Страница 55

К оглавлению

— Це перше місце, де вони шукатимуть.

— З ким ти розмовляєш? — спитала Скарлет, з таким виразом, наче Ніх з'їхав з глузду.

Кай Помпей висунув іншу ідею:

— Углибині пагорба?

— Так, слушна думка. Скарлет, ти пам'ятаєш місце, де ми зустріли чоловіка кольору індиго?

— Більш-менш. Я пам'ятаю, що було темно й не страшно.

— Я відведу тебе туди.

І вони попрямували до мавзолею. Скарлет розуміла, що дорогою Ніх з кимось розмовляє, але чула лише його фрази. Це скидалося на слухання розмови по телефону. Що нагадало їй…

— Мама збожеволіє і приб'є мене. Пора шукати собі місце на кладовищі.

— Ні, — заперечив Ніх. — Не пора, і пора ще нескоро настане.

А потім комусь іншому:

— Тепер обидва тут. Разом? Зрозумів.

Вони дісталися мавзолею Фробішера.

— Вхід за нижньою труною зліва, — пояснив Ніх. — Якщо почуєш, що хтось спускається, і це буду не я, йди вниз, до кінця сходів. У тебе є чим посвітити?

— Так, маленький ліхтарик на брелоку.

— Добре.

Він відчинив двері мавзолею.

— І обережно там, не зашпортнися ні об що.

— А ти куди? — спитала Скарлет.

— Кладовище — мій дім. І я його захищатиму, — відповів Ніх.

Скарлет стиснула в долоньці ліхтарик-брелок і опустилася навколішки. Простору за труною було мало, але дівчинка туди протиснулася, пролізла крізь дірку в стіні і, як уже вийшло, підтягла труну на місце. У блідому світлі ліхтарика вона розгледіла кам'яні сходи. Скарлет підвелась і, тримаючись рукою за стіну, спустилася на три сходинки униз, зупинилась і сіла чекати в надії, що Ніх знає, що робить.

Тим часом Овенс питав:

— Де вони зараз?

Батько відповів:

— Один пішов Єгипетською доріжкою, шукає тебе. Другий чекає біля муру. Ще троє прямують сюди, вони приставили до огорожі великі смітники й перелазять через неї.

— От якби Сайлас був тут… Він би швидко з ними розібрався. Чи панна Лупеску.

— Ти й сам упораєшся, — підбадьорив сина пан Овенс.

— Де мама?

— Біля муру.

— Скажи їй, що я сховав Скарлет усередині мавзолею Фробішера. Хай подбає про неї, якщо зі мною щось станеться.

Ніх помчав темним кладовищем. Єдиний шлях до північно-західної частини цвинтаря пролягав Єгипетською доріжкою. І щоб пройти нею, треба було якось оминути невисокого чоловіка з чорним шовковим шнуром. Чоловіка, який його шукав і хотів убити…

«Я — Ніхто Овенс, — подумав Ніх. — Я — частина кладовища. І все зі мною буде гаразд».

Він мало не проґавив чоловічка — Джека, того, що Кат, — коли влетів на Єгипетську доріжку. Той майже злився з тінями.

Ніх вдихнув, зник так добре, як тільки умів, і проминув чоловіка, наче пил, підхоплений вечірнім поривом вітру.

Хлопець пройшов увінчану зеленими гірляндами Єгипетську доріжку, а потім зусиллям волі став видимим і копнув камінчик.

Тінь відділилася від арки й посунула в його бік, нечутна, мов смерть.

Ніх прорвався крізь гущавину плюща, яка обрамляла доріжку, і помчав у бік північно-західної частини кладовища. Головне — правильно все розрахувати. Якщо він рухатиметься надто швидко, чоловік загубить його, якщо надто повільно — чорний шовковий шнур обернеться навколо його шиї, викрадаючи дихання і все майбутнє.

Ніх гучно продирався крізь плутанину листя, тривожачи численних лисів, що жили на кладовищі й тепер розсипалися по норах. Це були джунглі похилених надгробків і безголових статуй, дерев і священних кущів, слизького напівзотлілого листя, але це були джунглі, які Ніх досліджував, відколи навчився ходити.

Тепер він поспішав обережно, ступаючи зі звивин коріння на камінь, а звідти — на землю, впевнений у своєму кладовищі. Він відчував, як воно саме намагається сховати, захистити його, зробити невидимим, і хлопцю доводилося докладати зусиль, аби залишатися помітним.

Він побачив Німію Трота й завагався.

— Салют, юний Ніх! — вигукнув поет. — Чую, що забава править бал в годину цю, якщо ти пролітаєш наші краї, мов комета — небосхил. Що відбувається, мій добрий Овенс?

— Стій, — відповів Ніх. — Стій, де стоїш. І дивись у бік, звідки я прийшов. Якщо хтось з'явиться — кажи мені.

Хлопчик обійшов могилу Кастерза, оплетену плющем, і, важко дихаючи, зупинився спиною до переслідувача.

Він чекав лише кілька секунд, хоча це чекання здалося маленькою вічністю.

— Він тут, юначе, — сказав Німія Трот. — Двадцять кроків позаду тебе.

Джек, той що Кат, побачив хлопця. І напнув свій чорний шовковий шнур. Цей шнур затягувався навколо багатьох ший і вже багато років був останньою річчю в житті кожного, кого обіймав. Він був дуже м'який, дуже міцний і невидимий для рентгена.

Кат застиг, лише ворушив вусами. Він бачив жертву й не хотів її сполохати. Нечутний, мов тінь, він став наближатися до хлопця.

Ніх виструнчився.

Джек Кат рвонув уперед, нечутно ступаючи чорними напастованими черевиками по пліснявому листю.

— Він наближається, юначе! — вигукнув Німія Трот.

Ніх обернувся, Джек Кат стрибнув на нього і…

…і відчув, як земля вислизає з-під ніг. Він схопився за край старої могили рукою в рукавичці, але не втримався й полетів глибше і глибше, всі сім метрів, аж поки з тріском не гупнувся на труну пана Кастерза, водночас розтрощивши її віко і свою гомілку.

— Перший, — спокійно сказав Ніх, хоча спокійним він аж ніяк не почувався.

— Як вишукано! — зауважив Німія Трот. — Я складу про це оду. Залишишся послухати?