Книга кладовища - Страница 59

У темряві Джек знизав плечима і кивнув, наче підтверджуючи очевидне.

— І відпусти дівчинку, — мовив Ніх. — Відпусти Скарлет.

Джек вдивлявся в чорноту. А потім сказав:

— Той камінь — вівтар, так?

— Мабуть.

— І ніж, кубок та брошка?

Тепер чоловік усміхався. Ніх бачив його обличчя, на якому такою недоречною була ця дивна, захоплена усмішка. Скарлет нічого не бачила, крім темряви, яка інколи вибухала спалахами в її очах, але чула радість у Джековому голосі. А він казав:

— Братерству кінець, так само, як і Зборам. Але яка різниця, що крім мене більше Джеків, Майстрів-на-всі-руки, немає? Можна зібрати нове Братерство, могутніше за попереднє.

— МОГУТНІСТЬ, — відгукнувся Винищувач.

— Це ж ідеальна нагода, — продовжив Джек. — Ну от подумайте. Ми в місці, яке мої брати шукали тисячі років, з усім необхідним для церемонії. Тут і в провидіння боже повірити недовго, еге ж? Або в дієвість усіх молитов попередніх Джеків, якщо в мить найбільшого нашого занепаду воно відкрилося нам.

Ніх відчував, як Винищувач уважно слухає слова Джека і як у залі наростає схвильований шелест.

Чоловік на ім'я Джек сказав:

— Зараз я відпущу твою руку, Скарлет, але ніж лишиться біля горла, тому не намагайся втекти. Хлопче, а ти покладеш мені в долоню ніж, кубок і брошку.

— СКАРБ ВИНИЩУВАЧА ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ, — прошепотів потрійний голос. — МИ ОХОРОНЯЄМО ЙОГО, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.

Ніх нахилився, взяв речі з вівтаря й поклав у розкриту долоню Джека, затягнуту в рукавичку. Чоловік вишкірився.

— Скарлет, я зараз тебе відпущу. Коли я заберу ніж, лягай на підлогу обличчям униз, а руки складеш за головою. Як щось зробиш не так, я вб'ю тебе, і це буде боляче. Ти все зрозуміла?

Скарлет ковтнула слину. У роті було пересохло, але вона ступила один непевний крок уперед. Права рука, весь цей час притиснута до попереку, заніміла, а плече наче голки й булавки кололи. Вона лягла на підлогу, торкаючись щокою утрамбованої землі.

«Нам кінець», — якось беземоційно думала вона, їй здавалося, що все це відбувається з кимось іншим, що вона дивиться збоку на сюрреалістичну драму, яка перетворилася на небезпечні хованки. Вона чула, як Джек схопив хлопця.

— Хай вона йде, — пролунав голос Ніха.

— Якщо робитимеш усе, як я кажу, вона лишиться живою й навіть неушкодженою, — відгукнувся чоловік на ім'я Джек.

— Я тобі не вірю. Вона зможе тебе впізнати.

— Ні, не зможе, — дорослий голос звучав упевнено. — Десять тисяч років минуло, а ніж усе ще гострий.

Захват у голосі був майже відчутним.

— Хлопче, стань навколішки на вівтар. Руки за голову. Зараз же.

— ЯК ДОВГО МИ ЧЕКАЛИ, — промовив Винищувач, але Скарлет почула лише шурхіт, наче величезний плазун обвивав усю залу кільцями свого тіла.

Але ці слова чув чоловік на ім'я Джек.

— Ти хочеш дізнатися своє ім'я, хлопче, до того, як я проллю твою кров на цей камінь?

Ніх відчув холод леза на шиї. І цієї миті він все зрозумів. Усе вповільнилося. Все стало чітким.

— Я знаю своє ім'я, — промовив він. — Я — Ніхто Овенс. Ось хто я.

І, стоячи навколішки на холодному вівтарному камені, він побачив, як все просто.

— Винищувачу, — спитав Ніх, — ти все ще хочеш мати хазяїна?

— ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ, ДОПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ХАЗЯЇН.

— Ну, — відповів Ніх, — хіба ти щойно не знайшов хазяїна, якого так довго шукав?

Він відчував, як клубочиться і збільшується Винищувач, чув шум, схожий на скрегіт тисяч сухих гілок, наче щось велике й потужне виповзало з глибин зали. І тоді, вперше, Ніх побачив Винищувача. Згодом він так і не зміг описати, що саме він бачив: щось велетенське, так, щось із тілом здоровенного змія, але з головою… чиєю? Їх було три, три голови, три шиї. Ті обличчя були мертвими, наче хтось зібрав їх з різних частин людей і тварин. Їх вкривали пурпурові візерунки, татуювання кольору індиго, які перетворювали неживі ці обличчя на щось дивне й жахливо виразне.

Обличчя Винищувача нерішуче поводили носами навколо Джека, наче збиралися пестити чи гладити його.

— Що відбувається? — спитав Джек. — Що це таке? Що воно робить?

— Це Винищувач. Він охороняє це місце. І йому потрібен хазяїн, щоб давати накази, — відповів Ніх.

Джек оцінив вагу кремнієвого ножа в руці.

— Краса, — промовив чоловік сам до себе. І додав: — Ну звісно, він чекав на мене. І так. Так, це ж очевидно, я його новий хазяїн.

Винищувач обвив собою всю залу.

— ХАЗЯЇН? — спитав він, наче пес, який терпляче ждав довго, надто довго. І ще раз: — ХАЗЯЇН?

Він наче знайомився з цим словом, куштував його. І воно йому сподобалося, тому він видихнув його з радістю й тугою:

— ХАЗЯЇН…

Джек подивився на Овенса згори вниз.

— Тринадцять років тому я проґавив тебе, а тепер ми нарешті возз'єдналися. Це кінець одного ордену й початок іншого. Прощавай, хлопче.

Однією рукою він підніс ніж до горла жертви, а в іншій тримав кубок.

— Ніх, — сказав Ніх. — Не називай мене хлопцем, моє ім'я — Ніх.

І він гукнув:

— Винищувачу, що ти робитимеш з новим хазяїном?

— МИ ЗАХИЩАТИМЕМО ЙОГО ДОВІКУ. МИ НАЗАВЖДИ СКЛУБОЧИМОСЯ НАВКОЛО НЬОГО Й ОХОРОНЯТИМЕМО ВІД НЕБЕЗПЕК СВІТУ.

— Тоді захищайте його зараз же.

— Я твій хазяїн, ти коритимешся мені, — сказав чоловік на ім'я Джек.

— ВИНИЩУВАЧ ТАК ДОВГО ЧЕКАВ, — переможно проголосив потрійний голос. — ТАК ДОВГО.

І він почав неспішно обвивати Джека своїми велетенськими кільцями.