Книга кладовища - Страница 61

К оглавлению

61

— Як вона?

— Я забрав її спогади, — відповів Сайлас. — Вони повернуться до Глазго. Там у неї є друзі.

— Як ти міг змусити її забути мене?

— Люди прагнуть забути неможливе. Це робить їхній власний світ безпечнішим.

— Вона мені подобалась.

— Вибач.

Ніх намагався всміхатися, але не знаходив у собі сил.

— Проблеми, про які говорили ті чоловіки… Про Краків, Мельбурн і Ванкувер. Це ж ти там був?

— Я був не сам.

— З панною Лупеску?

Коли Ніх побачив вираз обличчя опікуна, він стривожився:

— З нею все гаразд?

Сайлас похитав головою, і на якусь мить вираз його обличчя вжахнув хлопця:

— Вона билася відважно. Билася за тебе, Ніх.

— Винищувач забрав чоловіка на ім'я Джек. Троє інших — за брамою гулів. Один, поранений, досі сидить на дні могили Кастерза.

— Він — останній Джек. Треба поговорити з ним до сходу сонця, — сказав Сайлас.

На кладовищі віяв холодний вітер, але ні чоловік, ні хлопчик, здавалося, не відчували його.

— Вона злякалася мене, — мовив Ніх.

— Так.

— Але чому? Я врятував її. Я ж не поганий. І ми однакові. Я теж живий, — і додав: — Як загинула панна Лупеску?

— Гідно, — відповів Сайлас. — У битві, захищаючи інших.

Очі Овенса потемніли.

— Ти міг принести її сюди. Поховати на цьому кладовищі. Тоді я міг би розмовляти з нею.

— Це було неможливо.

Ніх відчув, як в очах запекло.

— Вона називала мене Німіні. Ніхто більше мене так не зватиме.

— Може, ми підемо знайдемо тобі щось попоїсти? — запропонував Сайлас.

— Ми? Ти хочеш, щоб я пішов з тобою? За межі кладовища?

— Тепер ніхто не збирається тебе вбивати. Принаймні зараз. Вони багато чого вже не робитимуть, тривалий час. Тому так. Що б ти хотів з'їсти?

Ніх збирався сказати, що не голодний, але це було б брехнею. Його трохи нудило, трохи гуділо в голові, але він страшенно хотів їсти.

— Може, піци? — запропонував він.

І вони пішли до брами. Дорогою Ніх бачив мешканців кладовища, але вони ані слова не сказали хлопчику та його опікунові. Лише дивилися на них.

Ніх дякував за допомогу, казав, як їм зобов'язаний, але мертві мовчали.

Світло в піцерії було яскравим, надто яскравим для хлопця. Вони з Сайласом сіли в кутку, й опікун показав, як користуватися меню і як замовляти їжу (собі він попросив склянку води й маленьку порцію салату, який ганяв виделкою по тарілці, але так ні крихти до рота й не поклав).

Ніх бадьоро їв свою піцу руками. Запитань він не ставив. Сайлас усе розповість свого часу. Або не розповість.

Опікун сказав:

— Ми знали про них… Про Джеків… Давно, дуже давно, але знали про них лише за їхніми справами. Ми підозрювали, що за всім цим має стояти якась організація, але вони дуже добре ховалися. І от, вони почали шукати тебе і вбили твою родину. Поступово я зміг їх вистежити.

— «Ми» — це ти і панна Лупеску? — спитав Ніх.

— Інші теж, такі, як ми.

— Почесна варта.

— Де ти почув?.. — почав Сайлас, але передумав. — Неважливо. Як кажуть, і у стін є вуха. Так. Почесна варта.

Сайлас узяв свою склянку води, підніс до вуст, змочив їх і поставив склянку назад, на поліровану чорну стільницю. Вона була практично дзеркальною, і якби хтось звернув увагу, то помітив би, що цей високий чоловік не має відображення.

— Отже. Тепер… Тепер ти закінчив справу. Ти залишишся? — спитав Ніх.

— Я ж обіцяв. Я лишатимусь, поки ти не виростеш.

— Я виріс.

— Ні. Майже виріс, але ще не зовсім.

Він поклав на стіл десятку.

— Та дівчинка. Скарлет. Чому вона так злякалася мене, Сайласе?

Але Сайлас нічого не відповів, і питання лишилося висіти в повітрі, а чоловік і хлопчик вийшли з яскраво освітленої піцерії в обійми темряви. Невдовзі їх проковтнула ніч.



Розділ восьмий
Прощання і розставання

Інколи Ніх уже не міг розгледіти мертвих. Це почалося місяць чи два тому, в квітні чи травні. Попервах таке траплялося рідко, але з часом — дедалі частіше.

Світ змінювався.

Ніх поблукав до північно-західної частини кладовища, до заплутаної завіси плюща, яка звисала з тиса й наполовину перекривала дальній вихід з Єгипетської доріжки. Там він побачив рудого лиса й чорного кота в шкарпеточках і з білою грудкою, які сиділи посеред доріжки й про щось теревенили. Коли Ніх наблизився, вони зиркнули на нього і, налякані, стрибнули в хащі, наче їх застукали на змовництві.

«Дивно», — подумав хлопець.

Цього лиса він знав ще лисеням, а кіт гуляв кладовищем, скільки Ніх себе пам'ятав. Він не був для них незнайомцем. У доброму гуморі вони навіть дозволяли себе пестити.

Овенс зібрався прослизнути крізь плющ, аж раптом виявив, що це не так просто. Довелося нахилятися, відштовхувати плетиво й протискатися крізь нього. Ніх обережно йшов доріжкою, оминаючи ями і вибоїни, поки не дістався видатного надгробка, що позначав останнє місце спочинку Алонсо Томаса Гарсії Джонса (1837–1905 рр., «Поклади свій костур, мандрівниче»).

Останні місяці Ніх приходив до Алонсо Джонса раз на кілька днів, але той обійшов майже весь світ і залюбки розповідав хлопцю про свої мандри. Зазвичай він починав зі слів: «Зі мною ніколи не ставалося нічого цікавого», потім похмуро продовжував: «Я вже розказав тобі всі свої оповідки», а потім в його очах з'являлися вогники, і він додавав: «Ну крім… чи розповідав я тобі про?..» І хоч би що він сказав далі — чи «Як я тікав з Москви?», чи «Як я загубив надзвичайно золотоносну копальню на Алясці?», чи «Про стихійні пересування худоби в пампасах?», Ніх завжди заперечно хитав головою, очікувально дивився Алонсо у вічі й невдовзі пірнав у світ розповідей про відчайдушну хоробрість і надзвичайні пригоди, про цілування красунь, про лиходіїв, застрелених чи зарубаних мечами, про мішки золота, про діаманти завбільшки з пучку великого пальця на руці, про загублені міста й розлогі гори, про паротяги й вітрильники, про пампаси, океани, пустелі й тундру.

61