Книга кладовища - Страница 62

Ніх підійшов до помітного надгробка — високого, з вирізьбленими перевернутими догори дриґом факелами, — і чекав. Але ніхто не з'явився. Він покликав Алонсо Джонса, навіть постукав по надгробку, але відповіді так і не було. Ніх нахилився, щоб просунути голову в могилу й покликати товариша, але замість того, щоб ковзнути крізь шари ґрунту, наче тінь крізь глибшу тінь, він гупнувся лобом об землю. Голосно й боляче гупнувся. Хлопчик гукнув Алонсо знов, але не побачив нічого й нікого, та обережно пішов назад до стежки, продираючись крізь зелень плетива плюща й сірість кам'яних надгробків. Три сороки злетіли з глоду, коли він пройшов повз них.

Він ані душі не зустрів дорогою до південно-західного схилу кладовища, і вже там помітив знайомий обрис Матінки Скрегіт у високому капелюшку і накидці; вона, крихітна й згорблена, шукала між надгробками дикі квіти.

— Агов, хлопче! — покликала вона його. — Тут ростуть дикі настурції. Може, нарвеш кілька квіточок мені на могилку?

Ніх нарвав червоних і жовтих настурцій і приніс їх до надгробка Матінки Скрегіт, такого побитого часом, потрісканого й затертого, що на ньому лишився тільки напис

РЕГІТ

який ось уже понад сто років спантеличував місцевих істориків.

Він шанобливо поклав квіти на могилу.

Матінка Скрегіт усміхнулася до нього:

— Ти добрий хлопчик. Не уявляю, що ми робитимемо без тебе.

— Дякую, — відповів Ніх. — А де всі? Ви перша, кого я сьогодні зустрів.

Матінка уважно подивилася на Овенса.

— А з лобом що?

— Гупнувся об могилу пана Джонса. Вона виявилася непроникною. Я…

Але Матінка стиснула губи, нахилила на бік голову й уважно подивилася на Овенса ясними, хоч і старими, очима з-під капелюшка.

— Я назвала тебе хлопчиком… Але час летить, як на крилах, і ти вже не хлопчик, а парубок, хіба ні? Скільки тобі років?

— Думаю, десь п'ятнадцять. Але я не відчуваю себе дорослішим…

Матінка перебила його:

— А я й досі почуваюся дівчиськом, що плело віночки з маргариток на старих пасовиськах. Ти завжди лишаєшся собою, і це відчуття не змінюється, хоча сам ти змінюєшся завжди.

Вона сіла поруч на свій побитий часом надгробок і продовжила:

— Я пам'ятаю ніч, коли ти прийшов до нас. Я сказала, що ми не можемо покинути маленького, твоя мама погодилася, а решта заходилися сперечатися, аж поки не з'явилася Дама на Сірому. Вона сказала: «Послухайтеся Матінку Скрегіт, мешканці кладовища. Хіба немає у вас і крихти милосердя?», — і тоді всі погодилися зі мною.

Вона задумалася, похитала голівкою.

— Тут рідко коли один день відрізняється від іншого. Минають пори року. Росте плющ. Надгробки розвалюються. Але коли ти прийшов… Щоб не просторікувати — я рада, що так сталося.

Старенька підвелася, витягла з рукава бруднуватий клаптик тканини, поплювала на нього і, де дістала простягнутою рукою, повитирала кров з Овенсового лоба.

— Отак, тепер ти матимеш презентабельний вигляд, — суворо мовила вона. — Я так розумію, що неясно, коли зустріну тебе знов. Пильнуй себе.

Ніх пішов у бік могили Овенсів, стривожений, як ніколи, і полегшено видихнув, знайшовши там обох батьків. Але коли він наблизився, його радість змінилася неспокоєм: чому пан і пані Овенс стояли по різні боки могили, наче на вітражі? Хлопець не міг зрозуміти виразів їхніх облич.

Батько ступив крок уперед і мовив:

— Добрий вечір, Ніх. Сподіваюся, у тебе все добре.

— Певною мірою, — відповів Ніх так, як завжди відповідав пан Овенс на це саме запитання.

— Ми з пані Овенс усе життя мріяли про дитину. Але навряд чи в нас міг би бути син, кращий за тебе, — гордо дивився на хлопця батько.

— Дякую, так, але… — Ніх повернувся до матері, впевнений, що вона пояснить йому, що відбувається, але її вже не було поруч. — А де вона?

— Ну, — панові Овенсу було ніяково. — Ти ж знаєш Бетсі. У певні моменти вона… Ну, коли не знає, що сказати, розумієш?

— Ні, — відповів Ніх.

— Я думаю, на тебе чекає Сайлас, — сказав тато й зник.

Було вже за північ. Ніх пішов до старої каплиці. Дерево, яке росло з ринви на шпилі, упало під час останньої бурі, прихопивши з собою кілька шматків чорної черепичної луски.

Ніх чекав на сірій дерев'яній лавці, але Сайлас так і не з'являвся.

Здійнявся вітер. То була пізня літня ніч, коли сутінки тривають цілу вічність, і було тепло, але, попри це, Ніх відчув, як руки вкрилися сиротами.

Хтось сказав йому на вухо:

— Скажи, що сумуватимеш за мною, незграбко.

— Ліза?

Ніх не чув і не бачив відьмочки більше року, з тої самої ночі, коли прийшли Джеки Майстри-на-всі-руки.

— Де ти була?

— Спостерігала, — відповіла дівчина. — Хіба панна має звітувати про всі свої дії?

— За мною?

Її голос пролунав над самим його вухом:

— Витрачати час, щоб жити, — таке марнотратство, Ніхто Овенс. Один з нас припустився цієї помилки, і це не я. Скажи, що сумуватимеш за мною.

— Ти кудись вирушаєш? — спитав Ніх і додав: — Ну звісно, я сумуватиму за тобою, куди б ти не пішла…

— От дурне, — прошелестів голос Лізи Гемпсток, і Ніх відчув дотик на своїй руці. — Надто дурний для життя.

І знову дотик — тепер вуст на щоці, на кутику губ. Вона ніжно його поцілувала, а хлопець був надто спантеличений, надто збентежений, щоб знати, чим відповісти.

А голос лунав:

— Я теж сумуватиму за тобою. Завжди.

Подих вітру скуйовдив волосся Овенса — а може, то була її рука, — і ось він знову сам на лавці.