Книга кладовища - Страница 63

Ніх підвівся. Підійшов до дверей каплички, підняв камінь біля порога й витяг з-під нього запасний ключ, полишений давно спочилим дяком. Потім відімкнув великі дерев'яні двері без спроб прослизнути крізь них. Невдоволено й зі скреготом вони відчинилися.

Усередині було темно, і Ніх зрозумів, що мружиться, намагаючись щось розгледіти.

— Заходь, Ніх, — почувся голос Сайласа.

— Я нічого не бачу, — відповів хлопчик. — Тут надто темно.

— Уже?

Сайлас зітхнув. Ніх почув шурхіт оксамиту, а потім чиркання сірника, той загорівся й запалив дві масивні свічки у високих різьблених дерев'яних канделябрах в глибині кімнати. У цьому світлі Ніх бачив опікуна, який стояв біля величезної шкіряної валізи, що їх ще називали пароплавними кофрами, такої об'ємної, що там, підтягнувши коліна до підборіддя, міг спати досить високий чоловік. Тут же стояла й велика Сайласова шкіряна валіза, яку Ніх уже неодноразово бачив, але менше з тим, вона все одно вражала.

Кофр було вистелено білим. Ніх опустив руку в порожню валізу, торкнувся шовкової підкладки, відчув суху землю.

— Це тут ти спиш? — спитав хлопець.

— Коли сплю не вдома, так, — відповів Сайлас.

Ніх був вражений — скільки він себе пам'ятав, та й ще раніше, Сайлас був поруч.

— Ти хіба не тут живеш?

Сайлас заперечливо похитав головою.

— Мій дім далеко, дуже далеко. Це в тому разі, якщо там ще можна жити. Через певні проблеми на моїй батьківщині я точно не знаю, на що варто чекати після повернення.

— Ти повертаєшся?

Змінювалося те, що завжди було постійним.

— Ти справді їдеш? Ти ж мій опікун.

— Я був твоїм опікуном. Але ти вже досить дорослий, щоб дбати про себе самостійно. А мені треба захищати ще дещо.

Сайлас зачинив брунатну валізу й почав затягувати ремінці.

— А я не можу лишитися тут, на кладовищі?

— Тобі не варто цього робити, — відповів Сайлас з такою теплотою, з якою ніколи нічого не казав. — Всі тутешні мешканці прожили своє життя, хай яке коротке. Тепер твоя черга. Ти повинен жити.

— А можна мені поїхати з тобою?

Сайлас похитав головою.

— Ми ще побачимося?

— Можливо.

У голосі опікуна чулася лагідність і щось іще.

— І незалежно від того, чи побачиш мене ти, я побачу тебе безсумнівно.

Він спер валізу об стіну й підійшов до дверей у дальньому кутку кімнати.

— Ходи зі мною.

Ніх пішов за Сайласом і спустився невеличкими спіральними сходами склепу. Внизу опікун пояснив:

— Я дозволив собі спакувати твої речі.

На коробці з цвілими псалтирями лежала маленька шкіряна валізка, маленька копія Сайласової.

— Тут усе, що належить тобі.

— Розкажи мені про Почесну варту, — попросив Ніх. — Ти її член, панна Лупеску була. А хто ще? Вас багато? Що ви робите?

— Ми робимо недостатньо, — відказав Сайлас. — Переважно охороняємо межові області. Захищаємо кордони.

— Які кордони?

Сайлас мовчав.

— Ти маєш на увазі, ви боретеся з Джеками й такими, як вони?

— Ми робимо те, що повинні, — відповідь Сайласа пролунала втомлено.

— Але ж ви вчинили правильно. Ну, я про Джеків. Вони були жахливі. Чудовиська просто.

Сайлас ступив крок назустріч хлопцю, і тому довелося захилити голову, щоб подивитися в бліде обличчя високого чоловіка.

— Я не завжди чинив правильно. Коли я був молодшим… Я чинив гірше, ніж Джек. Гірше, ніж будь-хто з Джеків. Тоді, Ніх, я був чудовиськом, страхітливішим за будь-яке з чудовиськ.

Овенсу й на думку не спало, що опікун може жартувати чи брехати. Він знав, що ці слова — правда. І відповів:

— Але ж тепер ти змінився, хіба ні?

— Люди можуть змінюватися, — відповів Сайлас і замовк.

Ніх задумався, чи опікун — Сайлас — поринув у спогади.

— Юначе, це була велика честь — бути твоїм опікуном.

Сайлас сховав руку під плащ, а коли дістав, тримав у ній потертий старий гаманець.

— Бери, це тобі.

Ніх узяв гаманець, але всередину не зазирнув.

— Тут гроші. Для початку вистачить, але не більше.

Ніх сказав:

— Сьогодні я хотів зустрітися з Алонсо Джонсом, однак його або не було, або я не зміг його побачити. Я хотів, щоб він розповів мені про далекі краї, в яких побував. Про острови й дельфінів, льодовики й гори. Місця, де люди вдягаються і їдять зовсім інакше, — Ніх вагався. — Про такі місця. І вони там. Тобто, там, за огорожею, цілий світ. І мені можна його побачити? Можна вийти туди?

Сайлас кивнув.

— Так, там цілий світ. У внутрішній кишені твоєї валізи лежить паспорт. Його видано на ім'я Ніхта Овенса. Непросто було його дістати.

— Якщо я передумаю, то зможу повернутися сюди? — спитав Ніх. І сам відповів: — Але якщо я повернуся, це вже не буде домом, це буде просто місцем.

— Провести тебе до брами?

Ніх заперечно похитав головою.

— Краще я сам. І ще. Сайласе. Якщо в тебе хоч колись будуть проблеми, клич мене. І я прийду на допомогу.

— У мене, — відповів Сайлас — проблем не буває.

— Та, мабуть, не буває. Але все одно.

У склепі було темно, пахло цвіллю, вологою та старим камінням, і вперше, вперше в житті він здався хлопцю тісним.

— Я хочу побачити життя на власні очі, — провадив Ніх. — Хочу дізнатись, яке воно на дотик. Хочу лишити відбиток ноги на безлюдному острові. Хочу пограти у футбол з живими. Я хочу… — він замовк на мить, і додав: — Я хочу все.

— Добре, — відповів на це Сайлас.

І тоді він підняв руку, наче збирався поправити волосся, щоб на очі не падало, — нітрохи не притаманний Сайласові жест, — і додав: