Книга кладовища - Страница 64

— Якщо колись раптом виявиться, що в мене проблеми, — я обов'язково тебе покличу.

— Навіть якщо в тебе не буває проблем?

— Навіть так.

У кутику Сайласових вуст ховалося щось, що могло бути усмішкою, а могло — й сумом, а може, просто грою тіней.

— Бувай тоді, Сайласе, — Ніх простягнув руку, як робив, коли був маленьким хлопчиком, і Сайлас поважно потис його долоню своєю, холодною, кольору старої слонової кістки.

— Бувай, Ніхто Овенс.

Ніх підняв валізку, відчинив двері, вийшов зі склепу й, не озираючись, рушив схилом.

Головну браму вже давно було замкнено. Ніх усе думав, чи зможе пройти крізь неї, чи доведеться повертатися до каплички по ключ, але, коли дістався входу на кладовище, виявилося, що маленька хвіртка не лише не замкнена, а навіть широко розчинена, наче чекає на нього, наче саме кладовище прощається з ним.

Перед хвірткою стояла самотня бліда повнувата постать. Коли Ніх наблизився, вона усміхнулася йому, а очі її в місячному світлі виблискували слізьми.

— Здрастуй, мамо, — сказав Ніх.

Пані Овенс потерла кулачком очі, промокнула їх фартушком, похитала головою і спитала:

— Ти вже знаєш, що відтепер робитимеш?

— Пізнаватиму світ, — відповів хлопець. — Потраплятиму в халепи. Вибиратимуся з них. Помандрую до джунглів, вулканів, пустель і островів. І зустрічатиму людей. Я хочу зустріти дуже, дуже багато людей.

Пані Овенс відповіла не одразу. Вона уважно дивилася на сина, а потім заспівала пісеньку, яку співала, коли він був геть малим, якою вона його заколисувала і якої Ніх не забув.

Спи, моє малятко, спи,
Спи, є нас ще поки.
Як зростеш, побачиш світ,
Але зараз — спокій.

— Так, — відповів Ніх, — побачу.

Поцілунки,
в танці двоє;
Скарб знайди
і ймення своє…

І в цю мить пані Овенс пригадала останні рядки цієї пісеньки й заспівала їх синові:

Всі шляхи пройди собою
Упевненим кроком.

— Всі шляхи, — повторив Ніх. — Складне завдання, але я постараюся.

Він спробував обійняти маму, як у дитинстві, але з таким самим успіхом можна було обіймати туман, бо, крім нього, на доріжці вже нікого не було.

Ніх ступив крок уперед, крізь хвіртку, яка вивела його з кладовища. Йому здалося, що хтось сказав: «Я так пишаюся тобою, сину», — але, можливо, лише здалося.

Літнє небо вже почало світлішати на сході, і так розпочався шлях Овенса: вниз пагорбом, до живих, до міста й у світанок.

У валізці лежав паспорт, у кишені — гроші. На вустах танцювала усмішка, хоч і обережна, бо світ, значно більший за маленьке кладовище на пагорбі, ховає в собі небезпеки й таємниці, нових друзів, з якими треба буде потоваришувати, давніх друзів, яких треба буде віднайти, помилки, яких треба буде припуститися, і багато доріг, якими треба буде пройти, допоки він нарешті не повернеться на кладовище чи Дама не покатає його верхи на своєму великому сірому коні.

Але між «зараз» і «потім» було ціле Життя, і Ніх ступив у нього крок з широко розплющеними очима й відкритим серцем.

Подяки

Перше, найголовніше й насамперед: я в невідплатному боргу, свідомому та несвідомому, перед Редьярдом Кіплінґом. Я з великим захватом і радістю читав у дитинстві його винятковий двотомник «Книга джунглів», а відтоді перечитував ще не раз. Якщо ви знаєте цей твір лише за мультфільмом Діснея, варто прочитати оригінал.

На цю ж книжку мене надихнув син. Сюжет спав мені на думку, коли я побачив, як Майкл, тоді ще дворічний, катався на своєму маленькому триколісному велосипеді між надгробків. Але на те, щоб дописати цю історію до кінця, мені знадобилося двадцять з гаком років.

З початком роботи (а почав я з четвертого розділу) лише запитання моєї доньки Медді про те, що ж було далі, спонукало мене не закинути книжку після цих перших кількох сторінок.

Ґарднер Дозуа і Джек Ден були першими, хто опублікував «Надгробок для відьми». Професор Джорджія Ґріллі допомогла кількома ідеями.

Кендра Стаут була така ласкава, що прогулялася зі мною кількома кладовищами й була поруч, коли я побачив першу браму гулів. Кендра була й першою слухачкою найперших розділів та стала щирою шанувальницею Сайласа.

Митець і автор Одрі Ніффенеґґер теж проводить екскурсії кладовищами, і вона показала мені оплетену плющем дивовижу — цвинтар «Гайґейт-Вест». Багато з того, що вона мені розповідала, осіло в розділах шостому та сьомому.

Численні мої друзі читали цю книжку в процесі написання, і всі вони давали мудрі поради, а серед них — Ден Джонсон, Ґері К. Вольф, Джон Кроулі, Мобі, Фара Мендельсон, Джо Сендерс. Вони звернули мою увагу на подробиці, які треба було виправити. Я сумую за Джоном М. Фордом (1957–2006), найкращим своїм критиком.

Ізабель Форд, Еліс Говард, Сара Одедіна і Кларісса Гаттон редагували цю книжку по обидва боки Атлантики. Майкл Конрой розкішно зрежисував аудіоверсію твору. Маккін і Ріддел обидва прекрасно й по-різному ілюстрували його. Меррілі Хайфец — найкращий агент на світі, а Дорі Сіммондс усе прекрасно влаштувала у Сполученому Королівстві.

Я писав цю книжку в багатьох місцях — наприклад, у флоридському будинку Джонатана і Джейн, у хатинці в Корнуолі, у новоорлеанському готелі. У будинку Торі в Ірландії написати нічого не вдалося, бо там я хворів на грип. Втім, вона допомагала й надихала мене.