Книга кладовища - Страница 65

І насамкінець, я впевнений лише в тому, що забув не лише когось дуже важливого, а десятки таких людей. Вибачте. І дякую вам.

Ніл Ґейман

І я скажу —
Її нема,
Та я живий, я є.
І ось на цвинтар я іду,
Колисати дівча моє.

Промова на нагородженні Медаллю Ньюбері

Цю промову Ніл Ґейман виголосив 12 липня 2009 року на щорічній конференції Американської асоціації бібліотек з нагоди отримання Медалі Ньюбері за «Книгу кладовища».

1

Якщо раптом вас здивувало, як я тут опинився — а сам я дивуюся, тому нас уже двоє, — то мене сюди викликали, бо я написав книжку, яка називається «Книга кладовища» і яка здобула Медаль Ньюбері 2009 року.

Це означає, що мені вдалося справити враження на своїх доньок, адже я отримав цю нагороду. А ще більше враження я справив на свого сина тим, що мені вдалося захистити цю медаль від напрочуд дотепних нападів Стівена Колбера у його шоу «Звіт Колбера», і тому завдяки цій нагороді мої діти вважають мене крутим. І кращого за це немає нічого.

Бо діти майже ніколи не вважають батьків крутими.

2

Коли я був хлопчаком, десь із восьми до чотирнадцяти років, то під час шкільних канікул майже не вилазив з місцевої бібліотеки. До неї було десь два з половиною кілометри, тому я просив батьків підвозити мене дорогою на роботу, а коли бібліотека зачинялася, повертався додому пішки. Я був диваком, чудним хлопчиком, який не вписувався в інші компанії, і пристрасно любив нашу бібліотеку. Я обожнював бібліотечний каталог — тоді ще картковий, особливо з переліком дитячих книжок: на картках, крім назв та імен авторів, були й теми, що дозволяло мені добирати книжки за темами, які, я сподівався, наведуть мене на книжки, що сподобаються. Чари, привиди, відьми, космос — потім я знаходив ці книжки й читав.

Читав неперебірливо, захоплено, як голодний. Буквально голодний, хоча подеколи тато й пакував мені сендвічі, які я неохоче брав з собою (діти ж ніколи не вважають батьків крутими, і я вважав усі його спроби впихнути мені ці сендвічі підступним планом змусити мене ніяковіти), а коли вже несила було терпіти голод, похапцем ковтав їжу на бібліотечній парковці, перш ніж знову зануритися у світ книжок і поличок.

Там я прочитав чудові книжки дотепних і надзвичайних авторів. Нині багато з них забуті чи вийшли з моди, наприклад, Джей Пі Мартін, Маргарет Сторі, Ніколас Стюарт Ґрей. Я читав авторів вікторіанської й едвардіанської епох. Я знайшов книжки, які б і зараз із задоволенням перечитав, і проковтнув ті, які нині не зміг би читати, — «Альфред Гічкок і три нишпорки», наприклад. Тоді я просто хотів читати і не перебирав книжками: хороші, погані, — я ділив їх лише на ті, які промовляли до моєї душі чи просто подобалися. Мені було байдуже, як написано ці історії. Для мене не було поганих історій, всі вони були нові й дивовижні. Я просто просиджував там усі канікули і коли закінчив дитячу категорію, перечитав усі тамтешні книжки, то вийшов у небезпечний неосяжний простір дорослої літератури.

Бібліотекарів тішив мій запал. Вони підшуковували мені книжки. Навчили мене користуватися міжбібліотечним абонементом і замовляли мені літературу з усієї південної Британії. Зітхали, але безжально виписували мені штрафи за затримані книжки, бо коли починався шкільний рік, я ніколи не вкладався в терміни.

Мушу зізнатися, що бібліотекарі наказували мені нікому не розповідати цю історію і ніколи не вдавати з себе дику дитину, виховану в бібліотеці терплячими бібліотекарями. Вони побоювалися, щоб люди не сприйняли мою історію як привід використовувати бібліотеки замість дитсадків.

З

Отже. «Книгу кладовища» я почав писати у грудні 2005-го, писав її весь 2006-й, 2007-й і закінчив у лютому 2008-го.

І ось січень 2009-го, я в готелі в Санта-Моніці. Там я рекламував фільм, який зняли за моєю книжкою «Кораліна». Позаду були два довгі дні спілкування з журналістами, і я тішився, що все закінчилося. Опівночі я заліз у ванну з піною і розгорнув «Нью-Йоркер». Поговорив з товаришем з іншого часового поясу. Дочитав «Нью-Йоркер». Була третя ранку. Я поставив будильник на одинадцяту, повісив на двері табличку «Не турбувати». Поринаючи в сон, вирішив, що наступні два дні буду лише спати й писати.

За дві години задзвонив телефон. Власне, виявилося, що дзвонить він уже досить довго. На межі яви і сну я зрозумів, що він припиняє дзвонити і знов починає вже не вперше, а це означало, що мені хочуть повідомити щось важливе. Або готель горить, або хтось помер. Я взяв слухавку. Телефонувала моя асистентка Лорейн, яка ночувала в мене вдома і гляділа хворого собаку.

«Твій агент Меррілі дзвонила, їй здається, хтось тебе шукає». Я повідомив їй, котра година (а саме — п'ята година ранку, чорт забирай, чи вона з глузду з'їхала, тут дехто намагається поспати, якщо вона не в курсі). Вона відповіла, що в курсі, котра година в Лос-Анджелесі, а Меррілі, мій книжковий агент і найрозумніша жінка, яку я знаю, впевнена, що справа дуже важлива.

Я встав з ліжка. Перевірив голосову пошту. Ні, ніхто не намагався зі мною зв'язатися. Передзвонив Лорейн і сказав, що це якась маячня. «Все правильно, — відповіла вона, — дзвонили сюди. І зараз дзвонять. Я даю твій мобільний номер».

Я все ще не мав поняття зеленого, що відбувається і хто кого шукає. Була за чверть шоста ранку. Але принаймні ніхто не помер — у цьому я вже був упевнений. Задзвонив мій мобільний. «Вітаю. Це Роуз Тревіньо. Я голова комітету Ньюбері, що належить до Американської асоціації бібліотек…» О, сонно подумав я. Ньюбері. Точно. Круто. Мабуть, я потрапив до номінантів. Гарно було б. «І ми з журі хочемо вам повідомити, що ваша книжка…»